ПОГЛЯД на реальну шизофренію світу з тієї сторони. Ополченець, котрому «нікуди піти.., бо тут мій дім.., нема, що їсти.., бо не залишилося в місті котів і псів… А дочка мріє про велосипед… Важко заснути, очікуючи, що може впасти стеля… Одна дорога … в ополченіє… Там годують, як на забій… Яка ж дешева ця війна - війна за їжу і цигарки», і … фрази, фрази, фрази...
ОПОЛЧЕНЦІ. Вистава про ... тотальне розщеплення розуму з новітніми галюцинаціями і мареннями. Монодрама про втрату глузду і … страшенну ВТОМУ.
ВТОМУ від божевільної правди життя тут і по ту сторону. Теза породжує антитезу. Правда породжує другу правду. І твориться теза нова… теза божевілля.
ШИЗОФРЕНІЯ не як хвороба окремої людини, а як розширення соціального поля з його гнобленням, в якому люди є не чим іншим, як виробляючі бажання машини, була піддана нещадному шизоаналізу. Шизоаналіз як спроба зрозуміти, що відбувається, запропонували минулого століття французи Жиль Делез та Франсуа Гваттарі.
І ГРА і після гри актори й глядачі скрупульозно, пересилюючи біль пережитого Свого, досліджували, яким чином війна, якої немає, обплутує людину, ламає звичний уклад життя, блокує і пригнічує її природні бажання, плюндрує цінності. І, насамперед, плюндрує цінності життя, цінності людяності.
Кристалізуючи спектаклем історію в минулому, розгорталося питання в майбутнє, відповідь на котре була б можливою на рівні мови, дотику, соціуму, … космосу.
ГАЛИНА ДЖИКАЄВА, талановита актриса, у важкій й неоднозначній виставі поставала перед глядачем і в ролі автора, й модератора, й інтерв’юера, й, звісно, у ролі цього ополченця.
Воназуміла виконати роль цього чоловіка-демона-ополченця так, що зачарувала глядача, і мимоволі цей персонаж уподібнився, як в кращих традиціях японського театру Но, в «прямовисну скелю, на якій ростуть квіти».
Актриса змогла зіграти в дусі краси й мудрості і зродити у глядача оце химерне Дзеамове едзе – емоційний відзвук. Потаємна краса - квітка Юген - життя і душа будь-якої речі. Прекрасно й досконало у своїй акторській майстерності Галина Джикаєва розкрила й донесла глядачу цю квітку краси у потворному, у диявольському.
Прямовисна скеля зла, на якій росте квітка … розгубленості.
ПІСЛЯ ГРИ. Після деякої перерви актори й глядачі, зібравшись з думками про побачене й пережите, зібралися знову й говорили. Склалося враження, що творці вистави прагнули провокації злості й неприйняття, а розмова полилася про дещо інше – як жити разом, коли війна закінчиться? Як жити на одній планеті? Що є мій дім? Житло чи вся країна, Земля?
Й щоразу різними словами поставало зловісн питання Спінози: Чому люди ведуть боротьбу за своє поневолення, мовби мова йде про їх свободу?
ПОВЧАННЯ. Багато великих митців спокушалися цим. І чим закінчувалося? Сервантес у другому томі «Дон Кіхота» вирішив повчати, і том став нудний. Або Чаплін в «Диктаторі» вирішив стати вчителем – теж нудно і непереконливо стало.
ПІСЛЯВИСТАВА вразила значно менше, ніж сама вистава. Актори зачали повчати глядача. Прямі й поза творінням повчання митця рідко коли бувають цікавими й вартими уваги. Булгаков колись сказав про Станіславського: Так, чудовий артист, але навіщо мене вчити писати п’єси? Це зовсім не потрібно, я сам напишу.
Так, вистава була чудова, але навіщо мене, глядача, вчити як реагувати? Це зовсім не потрібно, я сам все бачу. І сам вирішу, що робитиму наступної миті.
Варто сказати, що я запросив на виставу своїх друзів. Відмовилися, бо й без театру «кришу рве». Довкола ще той театр, де кров’ю пише свою зловісну п’єсу геній зла.
Чи будемо у цій кривавій п’єсі лише маріонетками …
… маріонетками всесвіту бажаючих машин»?