За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, у світі щороку понад 700 тисяч людей закінчують життя самогубством.
Суїцид – глобальна трагедія для суспільства загалом, тому підіймати цю тему вкрай важливо. Часто запобігти самогубству можна завдяки відповідним своєчасним заходам. Водночас, щоб ці заходи були ефективними, необхідна комплексна багатогалузева стратегія запобігання суїциду.
Розповідаємо про тривожні «дзвоники», які свідчать про думки накласти на себе руки, куди звернутись за допомогою тим, у кого такі думки виникають, та як запобігти самогубству загалом.
Психологиня Аліса Меленець пояснює, що самогубство — це спроба вирішення складної ситуації, на вихід з якої у людини не залишилось надії. Тому потрібно звернути увагу на життєві обставини людини. Серед тривожних «дзвіночків» є важкі втрати з відчуттям безнадії.
Зокрема:
- втрата стосунків: розставання чи смерть близької людини;
- проблеми соціального статусу: втрата роботи, несприйняття соціумом, борги, різного роду програші;
- проблеми зі здоров'ям: психічні розлади, хронічні захворювання, залежність від психоактивних речовин та інвалідність.
Крім того, тривожним «дзвоником» є відчуження від найближчого оточення та суспільства загалом.
Зазвичай думки про суїцид супроводжуються:
- відчуттям безсилля та безнадійності: гнів, що зазвичай приховується, людина направляє «всередину», на себе;
- замкнутістю у людей, що зазвичай активні та люблять спілкуватися, й навпаки – підвищеною збудженістю у людей, що зазвичай поводяться спокійно;
- імітацією суїциду: людина зображає підвішування на краватці або фотографується зі зброєю направленою на себе тощо;
- фіксацією на темі самогубства загалом: людина часто говорить про подібні новини, підіймає цю тему в розмовах, говорить про приклади самогубств;
- людина роздає оточенню символічні дрібниці на згадку: фотоальбоми, особисті речі, пише прощальні листи.
«Якщо людина натякає на бажання покінчити життя самогубством, або ви запідозрили це за вищевказаними тривожними «дзвониками», то не бійтесь розпочати розмову на цю тему. Зберігайте спокій та не критикуйте, а поговоріть про те, що відбувається й обов’язково зазначте, що ви поряд й хочете допомогти.
Крім того, сховайте все, що може бути потенційним засобом самогубства: гострі предмети, зброю, медикаменти тощо. Також, звісно ж, раджу запропонувати людині звернутись за допомогою до фахівця. Найголовніше – не залишайте людину на самоті, а влаштуйте їй супровід», – зауважує психологиня.
Історія Олі (ім'я змінено)
«Мені ніколи не вдавалось знайти спільну мову з однолітками. У колективі я постійно відчувала себе зайвою. Батьки лише «підігрівали» мої комплекси: часто наводили мені в приклад сусідку, яка у всьому, ясна річ, була кращою за мене», – розпочинає розмову 22-річна Оля.
Дівчина досі ходить до психотерапевта та працює над дитячими психологічними травмами. За її словами, думки про самогубство настільки довго супроводжували її, що позбутись від них виявилось набагато складніше, аніж може здатись.
«Перші думки про суїцид з’явились у 13 років. У той час батьки вирішили, що пора щось змінити у житті – і ми переїхали до Івано-Франківська з невеликого села. Тоді я й відчула на собі усі стереотипи стосовно селян. Мене почали масово цькувати за сільський говір та не модний одяг.
Я тоді звинувачувала батьків, які вирішили змінити роботу та перевезли мене у нове середовище, не маючи достатньо коштів, щоб одягати мене за канонами тогочасної моди. Та, як з’ясувалось згодом, проблеми для мене тільки починались», – продовжує Оля.
За словами психологині, жінки частіше скоюють спробу самогубства, водночас спроба у чоловіків частіше призводить до летальних наслідків. Якщо говорити про вік, то найчастіше скоюють спроби суїциду в підлітковому віці й у віці 30-40 або після 65 років.
«З професійного досвіду можу виокремити наступні професії, які є у зоні ризику: психіатри, лікарі, поліція та військові, творчі особистості.
Крім того, за різними даними, від 45 до 80% суїцидів скоюють на фоні депресивного розладу, алкогольної або наркотичної залежності, психозів та шизофренії, розладів особистості.
Також зауважу, що атеїсти більш схильні до суїциду, аніж віряни», – каже Аліса Меленець.
Оля розповідає, що одного разу цькування однокласників перейшли усі межі: вони викинули її рюкзак у смітник та знімали на відео, як дівчина діставала його. Після цього випадку вона вперше порізала собі руки.
«Я почала робити неглибокі порізи й думала, що на цьому мої страждання припиняться. Проте, у кімнату раптово зайшов тато, який вчасно зупинив мене, а тому страждання продовжились, а рубці залишились досі. Але, як би це не звучало дивно, тоді мені подобалось завдавати собі болю.
Поки інші ранили мене психологічно, я тікала від реальності, робивши собі боляче фізично. Думала, що, мовляв, якщо інші можуть мене постійно кривдити, то краще це робитиму я. Але в результаті вийшов комплекс: у школі я страждала через інших, вдома – через себе».
У той вечір, коли дівчина порізала собі руки, стосунки з батьками погіршились ще більше. Дорослі не зрозуміли вчинку своєї доньки та покарали її. Після цього Оля ще неодноразово завдавала шкоди своєму здоров'ю: голодуванням та порізами.
«Як відреагувала моя мама? Запитала мене, чому я це зробила, а коли я вкотре відмовилась відповідати на її запитання, то відлупцювала мене ременем та заборонила користуватись телефоном.
Водночас батько просто не втручався. Тоді мама вдарила мене не вперше, але саме у той момент у моїй голові вибудувалось чітке розуміння того, що я самотня та нікому не потрібна.
Так, у мене завжди були натягнуті стосунки з батьками: ми досі не дуже ладимо. Я не звинувачую маму з татом у всіх своїх бідах, але образа через те, що постійно відчувала себе недолюбленою дитиною залишилась. У моменти, коли я хотіла, аби мене обійняли та заспокоїли – отримувала тотальне нерозуміння моїх дій та докори.
Найімовірніше, у батьків такі мої дії викликали шок, але для мене це не було виправданням. Я точно знаю, яких помилок не повторюватиму, якщо в мене будуть свої діти».
Аліса Меленець зазначає, що до погроз покінчити життя самогубством завжди треба ставитись серйозно. За її словами, погроза – це крик про допомогу.
«Не варто сприймати погрозу покінчити життя самогубством як маніпуляцію й вважати, що людина цього не скоїть. Навіть у випадку, коли людина не має на меті померти, спроба все одно може закінчитися летально.
Якщо людина поряд з Вами погрожує накласти на себе руки або намагається скоїти спробу на ваших очах, не зволікайте – викликайте швидку та поліцію. Якщо в місті є спеціалізована психіатрична бригада, звертайтесь до них. Не лишайте людину саму, поки не прийде допомога.
До слова, відповідно до закону «Про надання психіатричної допомоги», госпіталізація може відбуватися примусово, якщо людина становить небезпеку для себе чи інших людей».
Існує думка, що запідозрити й попередити намір покінчити життя самогубством складно. Про це свідчить фраза: «У депресії немає обличчя». Психологічно пригнічена людина може посміхатись, а на наступний день вчинити самогубство. Це можна пояснити тим, що людина у тяжкому моральному стані зазвичай поводиться відчужено та замкнуто, не ділиться переживаннями.
Потенційний самогубець відчуває безнадію та самотність, впевненість, що труднощі, які виникли, неможливо розв'язати. Тому людині, яка думає про суїцид, потрібна опора, уважне ставлення, тепла атмосфера в сім'ї, довірливі стосунки й прийняття. Ці речі, як зазначає психологиня, необхідні для того, щоб людина не залишалася зі своїми переживаннями наодинці.
Тотальний контроль та нерозуміння батьків лише погіршили ситуацію: думки закінчити життя самогубством час від часу з’являлись, але дівчина намагалась протистояти їм. Як каже Оля, вона ще більше відгородилась від реальності та удавала, що у неї все гаразд.
Моментами були загострення й дівчина морила себе голодом та завдавала собі фізичного болю. Але такі дії вона називає «квіточками. Адже у 17 років, за її словами, настав переломний момент у її житті – перше та невзаємне кохання.
«Мені було 17 й мало того, що я закохалась у хлопця, якого ніколи не бачила, бо він жив в іншій країні, так ще й на додаток – мені дали зрозуміти, що ми лише друзі. Почну з початку. У реальності мені не вдавалось знайти друзів, тому я шукала їх в Інтернеті. З Сашком (хлопцем, у якого закохалась Оля – ред.) познайомились у «ВК», й тоді здавалось, що життя знову набуло сенсу.
За словами Олі, дівчина розповідала йому про все, що її турбувало, а він у відповідь підтримував та розраджував. Та, коли вона призналась хлопцю, що має до нього не лише дружні почуття, то отримала повідомлення з поясненням, чому віртуальним друзям не варто занадто зближуватись, а найкраще рішення – припинити спілкуватись.
«Я цінувала спілкування з ним: воно стимулювало мене жити, давало надію на щось справді світле, адже я нарешті відчула себе потрібною. Проте, ті повідомлення так сильно ранили мене, що я знову відчула себе неповноцінною та самотньою. Знаєте, регулярне знущання однокласників не завдало мені стільки болю, як одне-єдине повідомлення. Тоді у моїй голові виникло лише одне розв'язання цієї проблеми: наковтатись таблеток».
Оля помітно нервує. Вона намагається усміхатись, але її руки злегка тремтять, а погляд відведений вбік.
«Я хотіла зробити це демонстративно. Зателефонувала мамі й попрощалась з нею. Чому я тоді так вчинила? Хотілось, щоб вона відчувала себе винною. Зараз я розумію, що це був жорстокий та егоїстичний вчинок. Тоді – мама врятувала мені життя, зателефонувавши батьку, який працював неподалік нашого дому, й миттєво прибіг мене рятувати.
Скажу відверто, той мій дзвінок – був останнім способом схопитись за можливість жити. Я була ще та боягузка: продумувала план дій наперед, але не могла ніяк перейти до виконання. Мабуть, тому то я й розтягувала «задоволення» та не поспішала пити пігулки. Та, коли я нарешті наважилась закинути усі таблетки, які були вдома, собі у рот, у квартирі з'явився батько й завадив цьому.
Що було далі? Нічого приємного: хоча тато й подарував мені ще один шанс на життя, я хотіла провалитись крізь землю, мені було дуже соромно. Крім того, я була налякана: не знала, що мене чекає далі. Той день я згадую лише зі слізьми на очах. Зараз мені здається, що це все було не зі мною, а я просто переказую якийсь фільм. Але, на жаль, це реальність і часто вона буває болісною».
«Після цього випадку батьки відвели мене до психолога, якого я відвідую досі. З мамою у мене стосунки складні, з батьком – нейтральні. Я намагаюсь жити нормальним життям: закінчую університет, працюю та вчусь соціалізуватись. Наразі – виходить так собі, але я стараюсь й радію просто тому що я є, я – жива», – закінчує розмову Оля.
У випадках, коли виникають думки про самогубство вкрай важливо вчасно звернутися за кваліфікованою допомогою: зателефонувати на лінію, яка надає психологічну підтримку, попросити допомоги у психіатра та психолога-психотерапевта.
«Психіатр надасть необхідну медикаментозну підтримку, а психолог-психотерапевт допоможе скласти план дій при виникненні суїцидальних намірів, а також розв’язати конфлікти та труднощі, які призвели до складного психологічного стану в людини», – підсумувала психологиня.
Куди звернутись за допомогою?
- LifeLine Ukraine, національна лінія з питань профілактики самогубств і підтримки психічного здоров’я – 7333.
- «Ла Страда-Україна» – 0 800 500 335 (зі стаціонарних телефонів) або 386 (з мобільних).
- «Лінія допомоги» – (067) 975 76 76, (066) 975 76 76, (093) 975 76 76.
- «Центр психологічної допомоги дітям “Серденько"» – 050 888 75 13, 067 888 75 13.
- Телефон довіри для всіх – Івано-Франківськ: (034) 273 76 76.
- Психологічна підтримка населення «Людина в біді» – 0 800 210 160.