Якщо теперішній людині заїкнутися, що колись існувало життя без кіно, то вона подумає, що то грубий жарт, не вартий навіть механічної посмішки у відповідь. Але українське кіно тривалий час перебувало на узбіччі світового контексту. Воно було особливим.
Наше кіно знімалося у себе вдома, у сюжетах була своя історія, знімали свої режисери. Але все це робилося під в’їдливим наглядом не завжди прихильних до України людей. Проте, серед українських стрічок досить таких, якими будуть гоноруватися ще не одне покоління українців.
Першим вибухом українського кінематографу на світовому рівні був фільм Олександра Довженка «Земля», який увійшов до списку 12 найкращих фільмів в історії світового кінематографу.
Другий вибух – фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», який отримав 84 нагороди і на думку Єміра Кустуриці є одним з кращих фільмів у світі.
Далі будемо розмовляти про те, що маємо.
Українське кіно творилося з болями і в небезпеці.
Вартує лише прочитати спогади вже згаданого Довженка і починають плавитися мізки. З одного боку, маємо обласкану всіма можливими державними нагородами і преміями людину, а з іншого боку, зранений тисячами несправедливостей талант.
Міф про розквіт українського кіно у час совка перебільшений у рази. Тих часів талановиті та бездарні режисери творили у двох напрямках – політичне замовлення (оспівування партії і її вождів) або екранізація української класики.
Частина талановитих українських кінематографістів на довгі роки сховалися у поетичне кіно, де можна було самовиразитися через метафори. Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка. Проте поетизованість не рятувала українських режисерів від цензури. Під ножиці потрапили фільм Володимира Денисенка, Кіри Муратової, Юрка Іллєнка.
Навіть ідеологічно вивірений шедевр Леоніда Бикова «В бій ідуть одні «старики»» все одно нарвався. Українські кінематографісти того часу жартували: якщо у Москві лише махають пальчиком, то у Києві відрубують руку.
Трохи легше жилося аніматорам, тому там маємо на кілька шедеврів більше - «Пригоди капітана Врунгеля», «Крила» Давида Черкаського, «Солом’яний бичок» Леоніда Зарубіна, «Чумацький шлях» Володимира Гончарова, «Як козаки…» Володимира Дахна.
Перебудова в українському кіно заявила про себе фільмами «Астенічний синдром» Кіри Муратової та «Лебедине озеро. Зона» Юрія Іллєнка. Засвітилося ще кілька проектів, але вони були локальнішими.
Якщо говорити про сучасне українське кіно, то можна перефразувати старий анекдот «який фундамент – такий і будинок» або «маємо те, що маємо».
Стартувавши у кінці дев’яностих минулого століття анемічними серіалами «Роксолана» Бориса Небієрідзе та «Острів любові» Олега Бійма, українське кіно довго не могло позбутися естетики 70-их років. Українські актори рятувалися тим, що знімалися у не менш анемічних російських серіалах. Найіменитіші з них іноді пробивалися навіть у фільми.
90-ті роки стали вироком і випробовуванням українського кінематографу.
Якщо в 1990 році кінотеатри збирали майже 550 млн глядачів у рік, то у 1999-му році – лише понад 5 млн. Кількість художніх фільмів за цей період впала з 45 до чотирьох за рік. Більшість фільмів були російськомовними. Бо кіновиробництвом займалося телебачення, яке орієнтувалося на російськомовну аудиторію колишнього союзу.
Практично до Памаранчевої революції, за виключенням вже згаданих серіалів «Роксолана», «Острів любові» та польсько-українського «Вогнем і мечем» Єжи Гофмана, українське кіно зникло серед російських серіалів, де виживали і рятувалися українські режисери, сценаристи, актори, часто за значно менші, ніж у росіян, гонорари, хоча кваліфікація у них могла бути значно вищою.
«Помаранчеві» події висвітлили Олександр Кірієнко у драмі “Помаранчеве небо” (2006), Іван Кравчишин у бойовику “Прорвемось!” (2006), Алан Бадоєв срічка “Оранджлав” (2006), яку показували у Каннах та на кінофестивалі Mannheim-Heidelberg у Німеччині.
Більш активніше українське кіно почало розвиватися після 2010-х.
Нові технології дозволили знімати недорогі, але якісні проекти. Почали з’являтися українські кінофестивалі.
У 2010 році народився Одеський міжнародний кінофестиваль, у 2014-му починає роботу фестиваль кіно та урбаністики «86» у Славутичі, оновився кінофестиваль «Молодість», постали фестиваль короткометражних фільмів Wiz-Art, фестиваль документального кіно Docudays UA, у 2015 році відбувся перший міжнародний кінофестиваль у Рівному «Місто мрії» та інші.
З’явилися українські фільми, якими зацікавилася аудиторія. Зокрема «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» (2012) Михайла Іллєнка, «Синевір» (2013) братів Альошечкінів, «Вій» (2014) Олега Степченка. Вийшла дебютна стрічка Олега Сенцова «Гамер» (2012).
Ще одним резонансним фільмом стала робота Олега Саніна «Поводир» (2014). Про подорож Україною американського хлопчика та сліпого кобзаря під час Голодомору 1932-33 років. На Варшавському міжнародному кінофестивалі-2014 «Поводир» взяв гран-прі, а також приз глядацьких симпатій.
До Революції гідності український кінематограф прийшов вже сформованим.
Під час самої Революції Гідності та на початку російсько-української війни постало об’єднання кіномитців «Вавилон’13», яке створило цикл документальних короткометражних фільмів «Зима, що нас змінила», у якому показуються події Євромайдану та Революції Гідності, зародження нового громадянського суспільства.
Після початку російсько-української війни, а саме у 2015 році з’явився серіал «Гвардія» Олексія Шапарева. А найвдалішими фільмами про російсько-українську війну вважаються «Кіборги» (2017) Ахтема Сейтаблаєва, «Позивний Бандерас» (2018) Зази Буадзе, «Донбас» (2018) Сергія Лозниці, «Наші котики» (2020) Володимира Тихого. «U311 Черкаси» (2019) Тимура Ященка.
Окупація Криму та репресії кримських татар створили ще один тематичний напрямок в українському кінематографі. З’явилися фільми «Хайтарма» і «Додому» Ахтема Сейтаблаєва. Серед документальних фільмів про окупацію найбільш відомою є документалка Костянтина Кляцкіна «Крим. Як це було» про українських солдатів та офіцерів, які не зрадили батьківщину й відмовились присягати на вірність російському агресору і тримали оборону у перші дні неоголошеної війни.
Навіть без належної підтримки від держави українські фільми здобували престижні нагороди на міжнародних кінофестивалях.
Ще у 2001 році фільм Тараса Томенка «Тир» (2000) переміг у номінації «Панорама» на Берлінале. У 2003 році «Срібного ведмедя» отримав мультфільм Степана Коваля «Йшов трамвай №9» (2002). Також він мав «Гран-прі» Штутгартського міжнародного фестивалю анімаційних фільмів.
«Золоту пальмову гілку» у 2005 році отримала короткометражка «Подорожні» Ігоря Стрембіцького. Цей фільм став першою українською стрічкою-переможцем Каннського кінофестивалю.
У 2011 році другу «Золоту пальмову гілку» отримала короткометражка Марини Вроди «Крос».
«Срібний леопард» на міжнародному кінофестивалі в Локарно (Швейцарія) у 2012 році дістався короткометражці Ярослава Слабошпицького «Ядерні відходи».
Відразу три нагороди на Каннському кінофестивалі отримав цей же режисер у 2014 році за повнометражний фільм «Плем’я» - Гран-прі «Тижня критиків», приз фонду Gan на підтримку дистриб’юції та «Золоту камеру» за найкращий дебютний фільм. Стрічка отримала відзнаки на кінофестивалях у Гамбурзі, Варшаві, Тбілісі, Лондоні, Мілані - понад 40 нагород.
У 2018 році фільм «Донбас» Сергія Лозниці у Каннах отримав нагороду за найкращу режисерську роботу в номінації «Особливий погляд». Потім було Гран-прі за найкращий фільм на Фестивалі європейського кіно у Севільї (Іспанія).
У 2019 році українська трагікомедія «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча отримала спеціальну премію на міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах (Чехія). У 2021 році на фестивалі у Санта-Моніці (США) отримала нагороду у номінації «найкращий ігровий фільм».
У 2019 році нагороду на Венеційському кінофестивалі отримав фільм Валентина Васяновича «Атлантида».
У 2020 році документальний фільм режисерки Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин» отримав нагороду за найкращу режисуру на американському кінофестивалі «Санденс». Фільм представили на кінофестивалях у Берліні, Варшаві та Цюриху.
Сергій Лозниця отримав «Золоте око» на Каннському кінофестивалі за документальний фільм «Бабин Яр. Контекст». Прем’єра фільму відбулась 11 липня 2021 року поза основним конкурсом Каннського фестивалю.
Вам напевно навіть зробилося трохи нудно, поки дочитали всі реляції. Але у них нічого вигаданого. І фільми реальні, і призи, і фестивалі. Все чесно. От тільки трохи моторошно, що це не просто перелік фільмів-переможців, але майже всі більш-менш хоч чогось варті фільми, які вдалося зняти в Україні за 30 років. Багато це чи мало – розсудить каса.
А от касою ми поки-що похизуватися не можемо.
Поодинокі фільми, як «Штольня», «Тіні незабутих предків», «Дзідзьо. Контрабас», «Інфоголік», «Скажене весілля» остаточно розбили міф реєстрових українських кінематографістів, що український глядач принципово не ходить на українські фільми.
Просто український глядач хоче дивитися цікаві українські фільми.
Проте, навіть перелік всіх тих авторських та фестивальних фільмів лише підтверджує той факт, що українське кіно живе і воно розвивається.
Вітчизняний кінематограф зараз проходить дуже складний шлях від повного занепаду до отримання престижних нагород на міжнародних кінофестивалях. Якщо врахувати, що сучасне кіно є частиною ентертейменту, то ми, щоби зайняти своє місце у світовому контексті, мусимо рухатися зі швидкістю космічних ракет.
Хочеться вірити, що з авторського та фестивального воно коли-небудь стане індустріальним і українські кінотеатри будуть заповнені українськими кіноглядачами, які захочуть подивитися українські фільми.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram та читайте нас у Facebook. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Актори з Франківського драмтеатру представили Україну на Венеційському кінофестивалі