Журналістка Фіртки поцікавилась у психологині, як успішно та максимально комфортно для усіх учасників пройти етапи сепарації.
Кажуть, чужі діти швидко ростуть. У найкращому випадку – виростають емоційно стабільними та стійкими до кризових ситуацій. Проте, нерідко батьки не хочуть відпускати від себе своїх вже дорослих дітей. Водночас такі дії шкодять, як самим батькам, так і їхнім дітям.
Сепарація від батьків: що передбачається
Сепарація – це фізичне та психологічне відокремлення дітей від батьків. Воно передбачає дорослішання дитини: спершу фізіологічне, згодом – емоційне. У дитини з’являється право вибору й водночас виникає відповідальність за власні дії. Якщо коротко, сепарована дитина – та, яка живе окремо від батьків, має свій дохід, партнера, сім'ю.
Оскільки сепарація – це перш за все набуття психічної автономії, то у психологічному аспекті відокремлення від батьків дещо складніше. Тобто, просто з'їхати від батьків та знайти роботу – замало.
Психологиня Анна Зозуля зауважує, що сепарація відбувається поступово й впродовж всього життя. Є декілька ключових етапів:
Народження, коли дитина фізично відокремлюється від матері. Наприклад, відлучення від грудей дитини – ще більший розрив зв'язку з матір'ю, а перші кроки дитини є певною автономією пересування. Це умовно перший етап.
Другий етап сепарації – 2-3 роки. Дитина йде в дитячий садок, і в неї з’являється нове оточення та нові захоплення. Дитина починає усвідомлювати, що не все зосереджене тільки на тому, що є вдома.
До слова, період, за яким психологи визначають, чи відбулась сепарація – це період двох-трьох років. Саме в цей період має відбуватися відокремлення психіки дитини від психіки матері. Дитина навчається сприймати себе та інших як окремих суб'єктів. До цього часу мати сприймається як об'єкт: дитина заплакала – мама прийшла погодувати та поколисати.
Але важливо, що дитина має усвідомити, що мама – окрема особистість, яка має свій внутрішній світ, над яким дитина не владна. Звичайно, ці процеси неусвідомлені, і такими складними словами дитина не думає, але починає помічати, що в матері є ще щось/хтось, окрім неї. Водночас найважливішою умовою сепарації є усвідомлення матері, що її дитина – не центр Всесвіту.
Тільки за умови, коли мама має ще щось, крім дитини: партнера, роботу, хобі, час для відпочинку та наповнення ресурсом, є шанс успішно пройти етап сепарації.
Ще один важливий етап сепарації – підлітковий вік, 11-14 років. Це час, коли підлітку здається, що необхідно викинути все, що, на його думку, не знадобиться у дорослому житті: заборони батьків, їхні застарілі погляди, риси характеру та форма поведінки, в яких підліток розчарувався. Батькам на цьому етапі дуже важливо проявляти повагу до особистих кордонів та особистого простору дітей. Водночас батькам важливо не втратити свій авторитет.
Звичайно, цей етап непростий. Для підлітка він супроводжується прощанням з дитинством, розчаруванням у батьках, відмові від старого. Тому сум, злість, депресивні переживання цілком нормальні на цьому етапі. Дивна поведінка підлітків перестає бути дивною, якщо взяти до уваги, яку важку роботу виконує їхня психіка, знову ж таки несвідомо, в цей період.
Завершальний етап сепарації – фінансове та побутове відокремлення у 18-21 рік. Водночас дитина стає сформованою особистістю з власними переконаннями та певним життєвим досвідом. Якщо цього не вдається досягти у найближчі п’ять років вищезгаданого віку, то варто звернутись до фахівця.
Окреме житло, власний дохід, здорові стосунки з партнером – це результат усіх вдало пройдених етапів сепарації, коли дитина переймає зі свого соціуму важливі речі. Якщо все йшло достатньо добре (ідеально не буває), бажання відокремитися виникає саме собою. Якщо не виникає, значить, психіка ще чогось потребує, відчуває себе не готовою до самостійного життя, недостатньо зрілою. І тут вже мовиться про несамостійну, занадто залежну від батьків дитину, яка не може розпочати самостійне життя.
Історія Богдана
Богдан єдиний син в сім’ї. Йому – 26, він одружений та має дитину. Михайлику, синові Богдана, вісім місяців. Це сьогодні Богдан може похизуватись власною щасливою сім’єю, фінансовою незалежністю та вмінням брати на себе відповідальність, а ще два роки тому, пригадує хлопець, жив під повною опікою батьків та понад усе боявся не виправдати їхніх очікувань.
«Бути єдиною дитиною – не так солодко, як здається на перший погляд. Мама народила мене у 40 й покладала на мене дуже багато надій. Мені постійно повторювали, що я мушу бути найкращим: завжди й в усьому. Я ріс з синдромом відмінника, який добряче зіпсував моє підліткове життя й забрав чимало моїх нервів.
Пам’ятаю свою першу дев’ятку в школі й зневажливий погляд мами, яку я засмутив, не виправдавши її сподівань. Не найкращий спогад зі шкільних років, але дуже показовий. Тоді я остаточно зрозумів, що повністю залежу від мами та її настрою. Не виконати те, чого вона від мене чекала, – було одним з найбільших страхів дитинства», – починає розмову Богдан.
Хлопець каже, що у підлітковому віці не був схожим на однолітків. Він набагато менше гуляв, ніж інші діти й набагато більше вчився.
«Моментами мені навіть було нецікаво з ними, бо для них я був ботаном, який слухає матусю й зовсім не бунтує», – додає він.
Водночас Богдан ділиться, що був залюбленою дитиною, від якої багато вимагали, але яку завжди винагороджували за успіх.
«Батьки не хотіли ділити мене з кимось. Особливо мама. Щоб ви розуміли: у дитинстві залишити мене на ніч у бабусі для неї було надзавданням. Мови погостювати у когось з друзів й не йшло. Водночас батьки завжди дозволяли запросити когось до нас. Мабуть, тому я не відчував браку спілкування з іншими. Окрім цього, мені завжди купували те, що я просив».
Хлопець розповідає, що найбільші проблеми у стосунках з батьками почались, коли він досягнув 17-річчя. Богдан хотів вступити у виш в іншому місті, щоб нарешті відчути смак свободи, але його мама була категорично проти. Він додає, що вдячний батькам принаймні за те, що дозволили йому самостійно обрати майбутній фах.
«Коли я сказав, що вступатиму до Львова, то зіткнувся з жорстокою реальністю: мама сприйняла цю ідею в штики, а оскільки своїх грошей у мене не було, то й вибору в принципі теж. Знаєте, у той момент батько не тиснув на мене, але просив не засмучувати маму.
Тоді я й зрозумів, що єдине, що мені світить – місцевий університет та постійний контроль з боку батьків. Тому в кінці першого курсу я вже шукав варіанти підробітку, аби мати змогу забезпечити себе. І це було найкращим рішенням. Стати фінансово незалежним - це єдиний варіант для мене, щоб самостійно вирішувати, що робити».
Богдан закінчив університет з відзнакою. Зараз він працює за фахом, але не в рідному місті, а у Львові. Переїхати сюди йому вдалось аж у 22. Тут він зустрів майбутню дружину й тут народився його син.
«Все ж таки з часом я переїхав до Львова. Дуже повільно, але таки "долупав ту скалу" (сміється, – ред.). Насправді, усе дуже просто: очікуєш повноліття, починаєш самостійно заробляти та приймати рішення, розуміючи, що за них треба відповідати. Так, батьки – близькі люди, яких не хочеться засмучувати й розчаровувати. Але! Кордони треба вибудовувати й з ними.
Моя мама ще довго не могла змиритись, що ми житимемо в різних містах, часом ображалась та істерила. Але сьогодні у нас вже більш-менш здорові стосунки. Вона прийняла реальність й змирилась з нею. А я знаю, як ніколи не вчинятиму зі своїм сином».
Дзвоники, які свідчать, що сепарації не відбулось
За словами психологині Анни Зозулі, одним з ключових моментів є те, що коли мати здійснює догляд за дитиною, вона задовольняє не лише її фізіологічні потреби, але й психологічні.
«Мама може втішати, заспокоювати, хвалити, виражати свою любов, зберігати спокій, коли дитина капризує. Так вона подає приклад, як справляється зі своєю злістю, тривогою, сумом, як переживає задоволення та радість. І ці всі приклади дитина зчитує з психіки матері й поміщає у свою.
Звісно, це теж відбувається несвідомо. Дитина копіює емоційну поведінку, так само, як і фізичну, бо тільки так вона вчиться і розвивається. У цей період формується така ніби «валізка», в якій лежать необхідні для самостійного життя дитини речі: знання, які емоції проявляла у різних життєвих ситуаціях мама. І якщо до цієї валізи не потрапила більшість необхідних речей, то сепарація не відбудеться. Бо їхати у мандрівку, забувши про щось важливе – дуже проблематично.
Можна поїхати, наприклад, без зубної щітки та улюблених туфель, адже часто у житті бувають неочікувані та неприємні моменти, але, якщо їхати з наполовину пустою валізою є дуже великий шанс залишитись розгубленим та незадоволеним у результаті».
Фахівчиня також зазначає, що людина має здатність навчатися в інших людей. Дитина завжди переймає щось від батьків, бабусь та дідусів, вчителів, тренерів, друзів та тих людей, з якими має близький емоційний контакт.
«Розумієте, дитина все одно виросте, піде в садок, школу, дійде до етапу побудови власних стосунків і почне шукати того, хто догодує, або, хто покладе у валізку відсутнє. Деякі частини психіки так і залишаться на рівні трирічної дитини, яка не вміє, наприклад, дати раду свої тривозі. Тож їй постійно доведеться контролювати партнера та все навкруги. І партнери у всіх подальших стосунках сприйматимуться як об'єкти. Та і сама людина сприйматиме себе об'єктом.
Більшість життєвої енергії тоді йде не на саме життя, а на пошук способів справлятися з тривогою або уникати її. Частина психіки, залишившись на тому етапі, прагне його пройти та завершити. Це і є відсутність сепарації з психологічної точки зору».
З якими проблемами найчастіше стикається дитина при сепарації?
Як зазначали раніше, на різних етапах сепарації людина зустрічається з проблемами незаповненої валізи або ж неможливості викинути непотріб. Окрім того, бувають випадки, коли самі ж батьки протидіють набуттю автономії дитини. Це трапляється у випадках гіперопіки, жорсткого контролю або ж тоді, коли все життя батьків зосереджене на дитині.
Виходить так, що у стосунках знову таки немає двох суб'єктів. І ось через цю замкнуту систему, де об'єкти залежать одне від одного, дитині складно відокремитись та стати самостійною. Бо раніше як було: діти уже наче й дорослі, мають свої сім’ї, а їхні старенькі батьки все одно опікають їх та вказують що робити.
Як діяти батькам під час сепарації їхніх дітей?
Батьки мають підтримувати своїх дітей, коли ті проходять процес сепарації. Меседж, який мають транслювати батьки своїм дітям: «радію, що ти дорослішаєш та стаєш самостійним. Але у разі складнощів завжди можеш розраховувати на мою допомогу». Це універсальний підхід.
Зокрема, він підходить й для батьків підлітків: добре, якщо підліток знає, що може зателефонувати батькам, коли сталася якась біда, і для батьків трирічної дитини, яка прагне досліджувати світ, відбігати від матері, цікавитися іншими людьми та предметами й водночас може повернутися та залізти на руки, коли буде лячно та самотньо.
Як уточнює психологиня, усі батьки мають зрозуміти, що дитину необхідно вчити самостійності, давати їй можливість обирати. Адже діти виростають і не можуть дати собі ради в житті. І тоді дорослі діти самі не хочуть відриватись від батьків.
Їм добре фінансово залежати від них, жити з ними в одній квартирі. І біда не в тому, що ці так звані «дорослі діти» не можуть справді подорослішати, вони просто не хочуть цього робити. А батьки продовжують захищати своє чадо від вигаданої жорстокої реальності. Це щось із серії, коли спочатку батьки хочуть, щоб ти мовчав і слухався, а потім, щоб став успішним, самостійним та ініціативним.
«Батькам головне «вижити» в психіці дитини. Важливо, аби в дитячій голові образ батьків сформувався, як тих, що люблять та підтримують, які захищають та вибудовують кордони у стосунках. Також важливо, щоб дитина знала, що зможе повернутися до батьків, якщо щось піде не за планом».
Як показує практика, надійний тил додає впевненості при пошуку самостійності. Водночас оскільки не тільки діти залежать від батьків, а й батьки від дітей, то дорослі теж багато втрачають при сепарації дитини. Важливо пам'ятати, що це складний процес, тому сум, роздратування чи депресивні переживання властиві й батькам також.
«Моя порада усім батькам – не забувайте піклуватись про себе й пам’ятайте, що ваше життя не має обертатись тільки навколо дітей», – підсумовує психологиня.