Фіртка поспілкувалась із директором Івано-Франківського геріатричного пансіонату, щоб дізнатись про побут, дозвілля і роботу під час пандемії закладу для літніх і самотніх людей.
Розкажіть, скільки зараз літніх людей живе у вашому закладі? Які умови створено загалом?
Івано-Франківський геріатричний пансіонат заснований більше ніж сорок років тому, є комунальною установою обласної ради, фінансується з обласного бюджету. Розрахований на 200 осіб, для одиноких людей похилого віку та осіб з інвалідністю 1 та 2 груп.
Зараз у нас 150 підопічних, серед них і люди з інвалідністю, які раніше були в дитячих психоневрологічних інтернатах. Найстаршому мешканцю – 94, наймолодшому – 37. Проживають у кімнатах по двоє, є простір для дозвілля. Ще маємо мініферму, де є декілька качечок, курей, курчат, овечки.
За перебування у закладі 75% пенсійних коштів підопічних іде на цілодобовий сторонній догляд, решту фінансується з обласного бюджету. 25% залишається для особистих потреб. У штаті 110 працівників.
Хто найчастіше потрапляє до геріатричного пансіонату?
У суспільстві є багато стереотипів про «дідорню», «дім перестарілих», часто літніх людей лякають нами. Сюди приходять виключно добровільно. Насправді, так живе увесь світ, є захворювання, що вимагають цілодобового стороннього догляду. Більшість наших мешканців – старенькі самотні люди. Ми маємо стати для цих людей рідними.
А якщо людина не самотня та виявляє бажання бути саме у вас?
Якщо є близькі родичі, то перебування тут можливе лише з повним відшкодуванням усіх витрат на утримання. На сьогодні це близько 12 000 гривень у місяць. Ми, як неприбуткова установа, надавати таку послугу можемо не більше як на 1 млн на рік. Охочі і потреба є, ми не в силі повністю закрити цей попит, інакше втратимо статус неприбуткової організації.
15 червня відзначають День захисту літніх людей. То від чого ж потрібно захищати дідусів і бабусь?
Думаю, захищати треба від самотності. Якщо взяти нашу установу, то усього достатньо: одягу, ліків, харчування. Старшим людям бракує спілкування. Карантин серйозно вплинув на психологічний стан мешканців, адже закритість, постійні новини про загрозу інфікування. Завдяки злагодженій роботі всього персоналу жоден мешканець пансіонату тут не захворів на коронавірус.
Загалом, від чого захищати у суспільстві? Мабуть, від безгрошів'я, бо коли люди матимуть гідну пенсію, то зможуть прожити старість достойно.
Як саме рятуєте від самотності?
У нас багато мешканців, самотність тут не відчувається. Жити у нас набагато краще, ніж одиноко в селі, виглядати у вікно та чекати, коли раз на тиждень прийде сусідка і наварить борщу.
Тут літні люди мають багато спілкування, об'єднуються за інтересами, ще у нас є фахівець з дозвілля і психолог. Часто проводимо різні заходи: танці, співи, малювання. Також наші мешканці ліплять вареники, допомагають по господарству. Для людей це хороше розвантаження.
До карантину у нас працював потужний соціальний проєкт «Онуки», де мешканці міста обирали собі дідуся/бабусю і регулярно їх провідували. Це дало дуже позитивний результат, багато хто сприймав названих онуків за рідних. Зараз проєкт призупинили, спілкування лише дистанційне.
До епідемії наші двері були завжди відчинені, багато учнів та ліцеїстів приїжджали сюди, проводили майстер-класи. Плідно співпрацюємо з Карітасом.
Всесвітня організація охорони здоров'я пропонує таку класифікацію: 60-75 років – похилий вік, 75-90 – старечий вік, а 90 і більше років – вік довгожительства. Старість – це про вік, чи не лише?
Мабуть, більше про внутрішні відчуття. Тут живуть повноцінним життям: закохуються, ревнують, сваряться і миряться. Кожен приходить зі своєю долею. Наш довгожитель Олексій у свої 94 погано бачить, проте може годинами декламувати вірші та співати упівських пісень.
Оскільки немає змоги поспілкуватися з самими мешканцями, можливо ви розкажете якусь історію, що найбільше вразила за час роботи?
Є один чоловік, якого під час Другої світової війни маленьким вивезли до Німеччини. Він довго мріяв розшукати маму і вже в дорослому віці, маючи в Німеччині сім'ю, звернувся з листом в «Комсомольську Правду», йому відповіли, що розшукали маму, він може приїхати та зустрітись з нею. Він приїхав до СРСР, йому показали якусь жінку, яка не була його матір’ю. Коли правда з'ясувалась, повернутися чоловік не зміг, бо його уже зробили громадянином Радянського Союзу. Тобто, він і маму свою не знайшов, і до родини повернутися вже не зміг. Отак репресивна система нищила долі звичайних людей.
До нас навіть приїжджав відомий режисер-документаліст з Нідерландів, знімав фільм. Очікуємо на прем'єру.
Часто старші люди люблять щось радити молодшим. Які настанови пам'ятаєте досі?
Коли ми пробували садити мінігород, то багато хто казав, як має бути краще, «по-газдівськи». До цього ставлюсь із розумінням. Є у нас одна бабуся, яка дала гарну пораду:
«Треба жити сьогоднішнім днем, бо завтра може бути все по-іншому»,- от її й запам'ятав.
Як загалом можете оцінити роботу геріатричних пансіонатів в Україні, керуючись власним досвідом? Які головні недоліки бачите?
Я вважаю, система соціального захисту в Україні є недосконалою. Люди, які потрапляють у геріатричні пансіонати, вдома до останнього змушували себе працювати, виконувати всю посильну хатню роботу. А у нас зовсім по-іншому: «готувати не треба, це робить кухня, прибирати та прати теж не можна».
Старенькі губляться, починають відчувати неповноцінність, втрачають навички самообслуговування. Насправді, люди хочуть якісно проживати своє життя, мати певну відповідальність, а не просто «доживати». Тому ми намагаємося змінювати застарілі підходи, даємо більше можливостей для самостійної роботи.
Які ще зміни у вас відбуваються?
Зараз ми завершуємо переобладнання четвертого поверху, де мешканці самі прибирають, можуть випрати власні речі. Мешканцям подобається, коли вони мають більше повноважень, беруть активну участь у житті закладу, дорадчих органах, навіть у складанні меню на тиждень чи плануванні дозвілля.
У перспективі хочемо зробити простір, де старенькі зможуть приготувати ті страви, які бажають, переглянути улюблений фільм, пограти шахи тощо. Маємо ідею соціального підприємництва.
Фото: фейсбук сторінка Віталія Яворського