Історія пізньорадянського Франківська мало цікавить серйозних дослідників. Тут дисертацію не напишеш і наукове ім’я не зробиш. Але період був цікавий. Сьогодні поговоримо про місця, куди будівничі соціалізму воліли не потрапляти.
Перший візит
Старожил — поняття відносне і швидкоплинне. Колись ними вважали людей, які пам’ятали життя за Австрії, потім за Польщі, дійшла черга й до радянських часів. Мій співрозмовник 1957 року народження. Раніше працював інженером на одному з підприємств об’єднання «Прикарпатліс». Цей добродій тричі примудрився потрапити у витверезник, причому настільки яскраво описує свої тамтешні пригоди, ніби вони трапилися вчора. Зі зрозумілих причин справжнє ім’я просив не розкривати, тож сховаємо його за літерою «В». А далі надаємо слово оповідачу.
«Вперше я потрапив до витверезника восени 1978 року, разом з колегою — паном С. Хоча, який там пан, тоді всі були товариші. На перехресті теперішніх Грушевського і Вагилевича є великий будинок облспоживспілки, у лівому крилі якого працювало кафе. Не пам’ятаю його офіційної назви, але в народі всі звали його «Кривий», оскільки наріжна кам’яниця мала заокруглену форму.
Саме там ми пиячили одного п’ятничного вечора. Сиділи довго, «перемогли» не одну пляшку горілки і трохи розслабились. Якась поважна жінка зробила зауваження, що ми надто голосно розмовляємо. Свято ми продовжили, але не так, як хотілося. Невдовзі з’явився наряд міліції, який запакував нас у ГАЗон з будою.
Привезли до витверезника на Млинарській, яка тоді була Вагилевича. У приймальному покої попросили пред’явити документи. І я, і колега на той час були членами КПРС, тож витягли партквитки. Їх одразу забрали. Далі лікар наказав пройтися коридором, а в кінці тричі присісти. Я впав на другому присіданні…
Завели в палату. Як у лікарні — залізні ліжка, постільна білизна. Хоча заклад належав не Мінздраву, а МВС — його ще за Берії ментам підпорядкували. Єдина відмінність від санаторію — грати на вікнах, залізні двері та сержант у коридорі. Нас роздягли до трусів і шкарпеток та поклали «в люлю».
Коли вранці прокинувся із важкою головою, то з подивом зауважив, що на деяких ліжках спали по двоє «пацієнтів». Вночі довезли ще багатьох, тож місць на всіх не вистачило. Вечір п’ятниці завжди вважався найбільш «врожайним».
Потім нас викликали до чергового міліціонера, записали де працюємо і повернули документи. Сказали, що повідомлять на роботу, і відпустили. Ще вручили квитанцію про оплату перебування і штраф за порушення громадського порядку. Сума була солідна, здається, 29 рублів.
Перевертень у погонах
Коли на роботу приходить «привіт з витверезника», нічого доброго чекати не слід. Чим це загрожувало? Та багато чим!
1) Одразу б скликали партійні збори трудового колективу. Перед ними порушник мусив писати заяву, де вказував, що з будь-яким рішенням зборів згідний. Зазвичай рішення було одне — виключення з партії. А це означало кінець кар’єрі.
2) Позбавили місячної премії.
3) «Зрізали» 13 зарплату.
4) Посунули далеко назад у квартирній черзі.
5) Не дали профспілкову путівку.
Однак найстрашнішим було не це. Тоді портрети пияків, з обов’язковим вказуванням П.І.Б. та місця роботи, вивішували на двох інформаційних дошках. Одна називалась «Комсомольський прожектор» і висіла на стіні поштамту, інша — «Вони потрапили у витверезник» — стояла навпроти ЦУМу. Франківськ був маленьким містом, де всі один одного знали, тож більшої ганьби годі будо вигадати. До того ж на дошки вішали не офіційні зображення з паспорту, а фото, зроблені у витверезнику — неголених, у брудному одязі, не рідко із синцями та подряпинами. Міняли цей «іконостас» раз на 10 днів. Пам’ятаю, як там «висів» футболіст із франківського «Спартака» та відомий архітектор.
Така перспектива мене не тішила і я швидко почав думати, як би зам’яти справу. Через знайомого, який знав півміста, вийшов на майора міліції з облуправління. Офіцер сказав, що справа складна але не безнадійна. Ціна питання — 160 рублів. З кожного. Особисто я з офіцером не зустрічався, всі переговори вели через знайомого, може, він і собі щось накинув. Але діватися було нікуди і я швидко розрахувався.
Майор переказав, що на роботу прийде папір з витверезника, а через кілька днів надішлють спростування — ніби вийшла помилка, «вибачаємось, товариш В у нас ніколи не був». Так воно і сталося.
А ось мій друг С, який тоді працював на «Автоливмаші», вирішив схитрувати. Першого дня він посереднику 30 рублів, наступного — ще 20, а потім зупинився. Майор образився і спростування мій друг так і не дочекався. З партії його поперли. З тих пір колега затаїв велику образу на комуністів і після перебудови почав активно боротися з режимом. Згодом навіть став депутатом міськради якогось там демократичного скликання.
Ну а я, на радощах, ще виставив майору у ресторані «Карпати» і на всяк випадок узяв його телефон. Невдовзі він мені згодився.
Схема працює!
Не пройшло і року, як я знов загримів у витверезник. Цього разу напився у ресторані «Україна» — в самісінькому центрі міста. Йшов додому, нікого не чіпав, але, напевно, сильно хитався. Хапнули мене під пам’ятником Леніна.
Далі знайома машина «Спецмедслужба», похмура будівля на Млинарський і знайома процедура освідчення. Тільки тепер я вже впав на першому присіданні.
Очунявши, я вже знав що робити. Майор усе «порішав», але грошей з мене не взяв — попросив організувати книжкову шафу із письмовим столом. Оскільки я працював на підприємстві, де робили меблі, це мені нічого не коштувало.
Завдяки тому майору я допоміг уникнути неприємностей багатьом своїм алкозалежним друзям. Потім він перевівся у Калінінград. Я йому ще контейнер допомагав завантажувати.
Зі святом
Третій і останній раз я потрапив у витверезник на свій день народження — 17 лютого 1980 року. Із другом ми довго «водили козу» і, нарешті, зупинились в їдальні «Старовинна кухня» на перехресті Шашкевича і Грушевського. Там не можна було пити свою горілку, але що нам з того — дістали пляшку і вперед!
Напевно, хтось із персоналу нас здав, подзвонивши куди слід. Зайшли троє здоровенних сержантів міліції і махають нам, мовляв, збирайтесь. Втім я настільки знахабнів, що попросив: «Хлопці, дайте, ми цю пляшку доп’ємо, а тоді забирайте». Там ще десь третина лишалась і шкода було кидати. Але вони гумору не зрозуміли, грубо скрутили і кинули в машину.
У витверезнику мене вже знали і привітались, як із добрим знайомим. Ще й друг став просити: «Та пробачте йому, у хлопа сьогодні день народження». Черговий міліціонер подивився у паспорт, важко зітхнув і відпустив мене до дому.
А колега залишився до ранку».
…Сьогодні співрозмовник «Репортера» більше 50 грамів за вечір собі не дозволяє. А всі витверезники в Україні закрили ще 1 січня 2000 року. Тепер буйних п’яничок забирають до райвідділів, а тихеньких ніхто не чіпає.