Звичайні оголошення, які ми бачимо щодня й одразу забуваємо, можуть колись у майбутньому виявитися ключиком до розуміння нашого часу й способу життя. Пропонуємо зануритися в історію повсякденності старого Станиславова, орієнтуючись за «меседжами», які посилають нам оголошення в тогочасній місцевій пресі.
Для сучасної людини капелюх – звичайний предмет одягу, з яким не пов’язані жодні умовності чи обмеження. Щоправда, порядний галичанин усе ж зніме його, коли заходить до церкви чи минає храм.
Для наших предків капелюх був статусним аксесуаром, мірилом життєвого успіху й індикатором вихованості. Аж до середини ХХ ст. капелюх був невід’ємною частиною іміджу чоловіків і жінок, а виходити на вулицю з непокритою головою вважалося поганим тоном. Як бачимо з оголошення, в Станиславові дамські й дитячі капелюшки можна було придбати у крамниці пані Целестини Смутнової, що діяла з 1893 р. Станом на 1907 р. вона знаходилася у будівлі Міщанського банку по вул. Сапєжинській, 15 (нині вул. Незалежності).
Якщо вірити рекламі, тут пропонували великий вибір капелюшків на осінньо-зимовий сезон – від найдешевших до найбільш вишуканих. В асортименті крамниці були й оригінальні моделі з Відня і Парижа. Власниця обіцяла низькі і сталі ціни, адже магазин намагався продавати дешево, щоб мати хороший збут.
В ті часи були модні капелюшки з багатим декором. Їх прикрашали квітами, пір’ям, різноманітними додатками у вигляді плодів, ягід, стрічок, мережива, навіть пташок і гнізд. Вишуканий капелюшок коштував недешево й свідчив про добробут своєї власниці і її високе становище в суспільстві. Містом ходили легенди про модниць, які розорювалися самі й робили банкрутами чоловіків і коханців через свою надмірну любов до капелюшків. У 1912 р. газета «Кур’єр Станиславівський» розповіла напівлегенду про чарівну актрису, яка замовляла по 150-200 капелюшків у рік.
Місцева преса кепкувала з модниць, називаючи великі капелюшки «лелечими гніздами» і «крилатими чудовиськами». «Сучасна мода вдягла нашим дамам на голови монстра просто вражаючої ширини й немислимих розмірів – справжнє крилате чудовисько» – писав уже згаданий «Кур’єр Станиславівський» у 1909 р. Газета згадує й про випадок у місцевому парку, коли якийсь юнак жартівливо застиг у молитовній позі перед панянкою у величезному капелюшку, ніби вона була якоюсь екзотичною богинею. Дівчина засоромилася і втекла.
Певні незручності, пов’язані з капелюхами, відчували й станиславівські джентльмени. Справа в тому, що вихований чоловік повинен був знімати капелюха кожного разу, коли вітався з дамою, навіть узимку в тридцятиградусний мороз. «До ревматизму, головного болю, застуди чи навіть запалень може призвести вітання взимку зі зняттям головного убору» – засуджувала преса цей варварський звичай і просила дам не вимагати вітатися з ними таким чином. Більше того, жінок закликали рішуче оголосити протест і навіть започаткувати відповідну акцію. Але дами – які жорстокі! – мовчали.
Вихований пан також знімав капелюха, коли заходив до кав’ярні, крамниці, офіційної установи, що теж у багатьох викликало невдоволення. «Чи то принизить купця, якщо, купуючи у нього, ми не знімемо капелюха? Чи образить касирку, якщо маючи в руці сумку й два чи три пакунки, ми вдягнемо капелюх, щоб зручніше було дістати гаманець? Чи то буде браком поваги до урядової установи, якщо у юрбі на пошті ми отримаємо лист, посилку чи підпишемо документ у капелюсі?» І всі визнавали справедливість цих претензій, але ніхто не хотів порушувати норми етикету й видаватися невихованим. Тож джентльмени мучилися і … продовжували знімати капелюхи.