Якщо мова заходить про історію цього міста, то насамперед згадують засновника – Андрія Потоцького, загибель його сина Станіслава під Віднем, пишні похорони внука Йозефа, програш Протом (Протазієм) Потоцьким міста в карти, славетну «мармулядову пожежу», короткочасне перебування міста у статусі столиці ЗУНР і, можливо, бієнале «Імпреза» та «станіславський феномен».
Спроектоване під лінійку уродженцем Авіньойону, картезіанцем Франсуа Корассіні, місто тепер нагадує давно покинутий театр, серед декорацій котрого перманентно ведуться ремонтні роботи. Дрібним мізансценам, що спорадично відбуваються серед його подекуди підрихтованих, а подекуди здеформованих кітчем, але все ще привабливих архітектурних куліс, не вдається перерости в культову містерію симультанного культурологічного дійства. Та декілька подій, імен, витворів усе ж залишили слід у ментальності міщан, потрапили в історію, а отже, вплинули й на майбутнє.
Станіслав Потоцький в 1677 році отримав посаду коломийського старости. В тому ж році батько відправив його в наукову подорож Європою. Через Угорщину до Італії, потім Рим і аудієнція у папи Інокентія ХІ, який подарував йому, польському посланцеві, мощі святого Вінцента та дав своє благословення. Після цього Станіслав потрапив до Франції, а відтак до Фландрії, звідки привіз додому, до Станіслава, декілька картин фламандських майстрів. Вони прикрашали покої палацу Потоцьких до 1801 року, коли місто перейшло у власність держави. Одна з цих картин «Віз із сіном» вціліла й експонується нині в художньому музеї.
Автор невідомий, портрет Андрія Потоцького
Тож до ХХ ст. провідним замовником образотворчості в Станіславі була церква. Виконувати її естетичні та ідеологічні завдання приїздили художники з інших міст, бо в Станиславові своїх було обмаль. Учень Іогана Пінзеля Матвій Полейовський, очевидно, мешкав тут, поки створював фігури лицарів для оздоблення інтер’єру колеґіати. Але достеменно і це невідомо. Зате задокументовано виконання фрескових розписів Яном Соленським у Вірменській церкві в 60-х роках XVIII ст. та поліхромії колеґіального костьолу Еразма Фабіянського в 1876 р., котру він виконував паралельно з розписами собору Св. Юра у Львові. Дещо з цього можна побачити й дотепер.
А ось «програмний» твір – центральна вівтарна композиція «Непорочне Зачаття Діви Марії», створена близько 1737 р. для барокового ансамблю монументально-декоративного оздоблення колеґіати, зараз знаходиться в костьолі «на Гірці» у польському місті Ополє. «Представлений в іпостасі “митця”, Бог-Отець малює у ній звичайним пензлем картину з Дівою Марією. Знизу цю “картину в картині” підтримують Йоаким та Анна – батьки Богородиці. Небокрай замикається гірським краєвидом, що нагадує Карпати», – оповідав мистецтвознавець Віктор Мельник.
Неможливість умоглядного пізнання світу бароко намагалося компенсувати розвитком системи алегоричних понять і натяків, які часто перетворювалися на інтелектуальну «гру» з видимим й прихованим змістом речей. Але власне цей образ з незвичним сюжетом слугує одним із маркерів, що руйнують герметичність воєнізованого полісу в бік мистецької провокації. Тому, мабуть недарма в приміщенні колеґіати з 1980 розташовується художній музей.
Вівтарний образ колегіати, Непорочне Зачаття Діви Марії. 1737
Для львівських, варшавських, краківських артистів та обивателів довоєнний Станиславів був «перелазом до Карпат», проміжним пунктом на шляху до барвистої екзотики гір. Митці в місті не приживалися: або бували проїздом (І. Труш, І. Франко, Я. Пстрак, С. Крушельницька, Г. Хоткевич, Г. Крук…), або були приречені на марґінальність і забуття (О. Сорохтей, Д. Січинський, Д. Іванцев, О. Заливаха…).
В кінці XIX – на початку ХХ ст., коли навчальні мистецькі заклади Кракова, Праги, Варшави поповнюються студентами з провінцій імперії, у Станіславі нарешті починає формуватись мистецьке середовище, з’являються приватні колекції, місцеві художники експонують свої полотна на виставках у Львові, Кракові, рідше у Києві. У 1930-х рр. виставкова діяльність у краї пожвавлюється, в першу чергу завдяки приїжджим митцям. Так, з 1926 по 1931р. у містах Станіславі, Коломиї, а також Стрию, Дрогобичі, Перемишлі, Тернополі, проходили пересувні виставки робіт Олекси Новаківського та його учнів. Одночасно в середині 1930-х рр. станіславські митці ставали експонентами виставок, організованих львівськими мистецькими товариствами, Асоціацією незалежних українських митців, тощо.
Однією з перших гучних арт-подій міста стала виставка львівського мистецького угрупування Artes (на той час її члени вже виставлялись навіть в Парижі). Відкрилася вона в грудні 1930 року в залах Покутського музею Станиславова. Один із співробітників «Кур’єра Станиславівського», професор гімназії др. Юзеф Зелінський досить критично оцінив представлені твори авторства Єжи Яніша, Людвіка Ліллє, Отто Гана, Генрика Стрега, Романа Сельського, Марії Райхер. Він писав, що ця група «…яскраво репрезентує ті прославлені малярські новинки, різноманітні “ізми”, “проблеми”, “напрямки” і тому подібні “вискоки” нездорової повоєнної атмосфери в художньому світі, які часом нагадують, на щастя, вже поховане в пам’яті людства літературне божевілля, що було названо “дадаїзмом”». У відповідь на гостру критику один з організаторів виставки, директор Покутського музею, доктор мистецтвознавства Юзеф Грабовський відповів, що такий пункт бачення виставки може бути прийнятним, що критики висловлюють досить слушні власні зауваги, але організатори не мали на меті шокувати чи образити. Метою виставки було бажання зруйнувати стереотип існування лише творів мистецтва, що сліпо наслідують натуру. Група Artes має визнання, і ця виставка була влаштована і підтримана урядом Польщі (на організацію було виділено 2000 злотих), а поряд з так званим традиційним малярством має право на існування і сучасне малярство, тож картини треба оцінювати за художніми проблемами, які висуває і вирішує художник». (Ольга Цівкач «Їх поєднала земля Станиславівська»)
«Зліт» (Wzlot) – так називався часопис і маніфест, який в листопаді 1932 року в Станиславові почала видавати група молодих єврейських поетів, літераторів, журналістів та митців. Хоча номер часопису виявився першим і останнім (звична практика в провінції, коли не з’являється очікуваного фідбеку), проте сама літературно-артистична група активно діяла до початку війни в 1939 році.
Відкриття виставки товариства красного мистецтва в Станиславові. 1933
Важливим етапом для розвитку образотворчого мистецтва в Станіславі стало створення об’єднання «Оріон» («Orion» – спілка митців та шанувальників мистецтва, засновниками якої виступили: E. Doubrawa, K. Kuhn, T. Kowalski, E. Kiernicki, W. Łopuszniak, Wł. Łuczyński, W. Prżedwojewski, Geza Rozmus, M. Sulima, J. Tyski i M. Zimmermanówna.) та проведені ними у 1933–38 рр. кілька виставок. Перша – «Дні землі Станіславівської» – одразу, як декларувалося, зосереджувала увагу на пластичних пошуках, а не комерційних пропозиціях.
Щороку «Оріон» планував організовувати по дві виставки і залучати до цієї акції публічні лекції, наукові доповіді та бесіди. В товаристві, окрім художників, були інженери, лікарі, правники, а головним завданням, як не дивно, проголошувалося – «еpater le bourgeois» (епатувати буржуазію). Насправді, судячи з описів, нічого радикального там не відбувалось. У рецензії на виставку в квартальнику «Złоtу Szlаk» відомий львівський графік Л. Тирович бачить в «Оріоні» обличчя художнього Станиславова: «Широта вияву досить значна – прояви реалізму, тенденції зрівноваженої і позитивної інтерпретації психологічного портрета, зі схильністю до ілюстративної стилізації з епігонічним присмаком, вплив імпресіонізму у пейзажах». Виставлені твори реалістичного спрямування були розраховані передусім на пересічного глядача, якому ці тенденції в мистецтві були найбільш зрозумілими. Портрети, пейзажі, копії, гуцульські мотиви – це й дотепер успішно тиражують вуличні художники міста. Мода не змінилася.
В історичних хроніках також зафіксована виставка до Українського Жіночого Конгресу, яка відбулась у Станіславі у 1934 р., де експонувалися твори живопису, графіки і народного мистецтва, а учасниками були: Олена Кульчицька, Марія Дольницька, Ольга Плешкан, Ярослава Музика, Олена Манастирська та ін.
Та найважливішими для подальшого культурного розвитку міста стало життя і творчі виступи декількох знакових митців. Тоді тут жив і працював абсольвент Краківської академії мистецтв, «найтрагічніший галицький митець ХХ століття» Осип-Роман Сорохтей. Прославився він, насамперед, гострими, влучними, дотепними шаржами на своїх сучасників та історичних персон. Малював також і релігійні та побутові сцени, портрети, пейзажі, сатиру і натюрморти. Релігійний живопис Сорохтея включає два великі цикли – «На біблійні теми» та «Голгофа». «У монументальній графічній серії “Голгофа” зробив винахід, який робить світ вічним і неподільним. У сценах з Христом і хрестом Сорохтей зображає не костюмованих персонажів правіку, а типів і типчиків із свого часу – селян, інтелігентів, робітників, солдатів, крамарів, жебраків, злодіїв. Виявляється, що це найправдивіший спосіб передачі євангелійних істин», – писав Т. Прохасько. Важливим аспектом його власної характеристики є введення і пояснення терміну «нова речевість» (нова предметність). Наразі його творчість залишається найвиразнішою щодо часу, в котрому жив. Монументальне полотно «Зняття з хреста» ставить його творчі надбання в один ряд з модерними сучасниками – О. Новаківським, М. Бойчуком, О. Архипенком… «Інтелектуальний експресіонізм “станіславського Бруно Шульца” вибухнув напівлітургійною вуличною драмою, в якій Христос і сам автор однаково були приречені й покарані винятковістю з правил гри, за наслідками рівнозначній падінню Ікара в пасторальному пейзажі», – коментував В. Мельник. Варто відвідати катедральний собор Св. Воскресіння УГКЦ в Івано-Франківську, щоб побачити яскравий зразок українського експресіонізму і посумувати щодо короткого життєвого шляху майстра.
Осип Сорохтей, Зняття з хреста. 1939
Ще один славетний абсольвент Краківської академії Денис-Лев Іванцев, маючи за плечима досвід участі у виставках в Кракові, Варшаві, Львові, разом зі своїм побратимом по гуртку «Зарево» Ярославом Лукавецьким організовує в 1941 році одну з наймасштабніших імпрез в Станіславі – «Першу виставку образотворчого мистецтва Станіславщини». Статистика вражає і сьогодні: 459 творів 148 професійних та самодіяльних митців. За європейськими стандартами надруковано ілюстрований каталог зі вступною статтею Іванцева, афішу виставки, запрошення.
Це була нечувана до того часу мистецька акція, проведена у Станіславі, як щодо кількості авторів та виставлених творів, так і щодо тематичного діапазону та представлених на ній стилістичних напрямів. Попри те, що багато художників виїхали після «золотого вересня» 1939 року, ця подія фіксувала рівень дорадянського мистецтва в Станіславі. Однак усі зміни, що відбувались у цей час, розглядались виключно як досягнення радянської влади. «Живопис, графіка і скульптура на виставці, з формальної сторони, представляють дуже різнорідну картину, відображають майже всі західно-європейські школи і течії за останні 25 років. Однак на виставці немає картин, які б представляли нашу сучасну, повну життя радянську дійсність», – писав невідомий автор рецензії і пов’язував це передусім з тим, що художники не були об’єднані у професійне товариство, а працюють відособлено. Прихід «організовуючої і направляючої» був не за горами.
Денис Іванцев, Квадратура кола. '30-ті
Денис-Лев Іванцев цікавий ще й своїми теоретичними дослідженнями. У 1938–1939 рр. він першим серед станіславівських митців працює як теоретик мистецтва, пише статті з питань стилю в сучасному українському мистецтві, теоретично обґрунтовує свої мистецькі погляди («Шляхи сучасного образотворчого мистецтва»), створює теорію «статизму» – власної версії геометричної абстракції. Абстрактно-філософський напрям, що був квінтесенцією мистецького авангарду 1920–30-х років, належить до найважливіших досягнень творчості Іванціва.
«В абстрактних композиціях із допомогою засобів живопису можна замкнути цілі епохи, усі життєво творчі процеси, цілий необмежений космос, – писав художник у своїх теоретичних розвідках. – Компоненти картинної площини уподібнюються закодованому орнаменту – форма, ритміка і колорит якого не імітують матеріальних ознак втілюваної ідеї, а перетворюються в “річ у собі”».
Мистець прожив довге життя, але глядачі вперше змогли побачити його роботи лишень у 1991 році під час експозиції міжнародної бієнале «Імпреза». А першої персональної виставки митець дочекався щойно 1995 року, де серед реалістичних полотен також демонструвалося декілька творів абстрактно-філософського змісту. Твори зберігаються у фондах ІФХМ та в колекції родини художника, але побачити їх можна хіба що під час спеціальних експозицій. На увагу заслуговує монографія Мирослава Аронця про цього самобутнього художника.
У післявоєнні часи мистецьке життя Івано-Франківська зі зрозумілих причин завмирає, а формально розпочинається після створення наприкінці 1950-х професійного Міського комітету спілки художників, пізніше – Станіславського товариства художників. Влада брала творчість під опіку, а у відповідь виставляла свої вимоги до того, яким тепер мало бути мистецтво. Виробляється чітка періодичність виставок – вони стають ілюстраціями до нових свят. Відповідно програмується тематика. До місцевих художників, котрих потрохи відтісняють на периферію, долучається загін приїжджих маестро, що мали за плечима школи Ленінграда, Москви, Києва. Тепер вони стають авангардом. Хоча й провінційним, бо ніхто не піднявся до рівня своїх столичних вчителів, класиків соцреалізму. З іншого боку, совіти створюють для художників можливості заробляти на життя своїм ремеслом. За «правильну» творчість добре платили. Два, три Леніна на рік – і маєш фінансовий спокій. Тільки треба, щоб замовлення потрапило до тебе. Іван Лобода в одному з інтерв’ю казав, що не пам’ятає скільки Шевченків намалював.
Микола Варення, Зустрічають червону армію. 1958-60 рр.
Але не всі ганялися за «дорогими» замовленнями, званнями, преміями. На виставках тих часів «скромні» пейзажі Олексія Шеванюка, урбаністика Василя Красьохи, ефектні акварелі Зіми Фаєровича часто виглядали цікавіше, ніж «парадники» Івана Лободи, гуцульські ілюстрації Миколи Варенні та Олександра Коровая, чи краєвиди від Миколи Попова. Як не дивно, за стільки років свого домінування в культурі міста співці соцреалізму не спромоглися зліпити якоїсь більш-менш оригінальної школи ім. «Beautiful Карпати».
Іван Лобода, Гуцули. 2000 р.
Пленери привчали ковзати поглядом з краєвиду на краєвид і безперервно тиражувати безкінечний потік застиглих імпресій з натури. Для студента це добре, а для зрілого майстра? Студенти у Франківську, власне, з’явилися, коли прогалину з відсутністю освітнього мистецького закладу взявся виправляти Михайло Фіголь, мистецтвознавець, випускник Ленінградської академії. 1981 р. він організував при математичному факультеті педінституту худграф, котрий на сьогодні трансформувався в Інститут мистецтв.
Трохи раніше, у 1980 р., в місті було відкрито художній музей. Симптоматично, що М. Фіголь, один з ініціаторів та організаторів художнього музею, після того, як його роботи забрали з основної експозиції, відкриє у своєму будинку власний музей. Такі самі бажання за життя висловлювали і Опанас Заливаха, і друзі Володимира Чернявського. Звісно, коли роботи художників знаходяться у фондах і побачити їх практично неможливо, виникає питання: навіщо музей? Виникає враження, що всі утворення совітської системи були штучними – Спілка художників, художній музей, Інститут мистецтв, тому існують дотепер за інерцією. Хоча в кожному з випадків є винятки.
Анатолій Звіжинський, ЗБРУЧ
