Кажуть, що не можна будувати на цвинтарях, бо нічого доброго з того не вийде. Наступна історія є цьому яскравим підтвердженням.
Триста років тому сучасна «стометрівка» була звичайною дорогою на Тисменицю. Попри неї стояв дерев’яний костел святого Юзефа, зведений у 1732-му. Довкола нього був католицький цвинтар, де ховали мешканців Тисменицького передмістя.
Коли Галичину захопили австрійці, вони створили загальний християнський цвинтар — десь у кілометрі від міста, а решту ліквідували.
Після пожежі наприкінці XVIII cтоліття костел вже не відновлювали й близько 1802-го розібрали. Лише у 1821 році ділянку придбав перший станиславівський поштмейстер Ян Кнорек. Він збудував там пошту і власний будинок — усе це згоріло під час «мармулядової» пожежі…
Відбудовою міста займався бургомістр Ігнаци Камінський. Він не забував і про себе, викупив поштове згарище та у 1874 році збудував велику триповерхову кам’яницю, яка одразу отримала назву «готель Камінського». На той час кам’яниця вважалась однією з найбільших споруд Станиславова і швидко стала міською візитівкою. Вже в липні 1875 року в готелі розмістили делегатів педагогічного з’їзду Галичини, а у вересні організували рільничо-промислову виставку.
Однак негативна енергетика цвинтарної ділянки продовжувала діяти, тож справи в Камінського йшли кепсько.
У 1880-му через фінансові проблеми він був змушений продати готель львівському Кредитному банку. Від 1901 року у кам’яниці новий власник — тутешній багатій Шулім Сусман, який придбав нерухомість за величезну суму в 150 тисяч корон. Його нащадкам кам’яниця належала аж до радянської націоналізації.
Якщо уважно придивитися до старої поштівки, то на рівні третього поверху можна побачити якусь темну пляму, що нагадує параболічну тарілку. Насправді це державний герб Австро-Угорської імперії, який вивішували на державних установах. Річ у тому, що протягом 1881-1901 років у готелі Камінського квартирувало Станиславівське староство. Також там містилась Крайова школа деревного промислу (1891-1903), а від 1909-го ще й перший міський кінотеатр «Уранія».
У 1914-му почалась реконструкція кам’яниці, що через війну затяглася на сім років. Роботами керував будівничий Карл Штерн. Тоді розширили бічні крила, довжина фасаду сягнула 70,4 м. У дворі звели одноповерхове приміщення кінотеатру, яке сполучалося з будинком переходом (тепер там глядацький зал театру ляльок).
У міжвоєнний час старий готель відігравав роль бізнес-центру. Тут містились крамниця радіотоварів «Артес», годинникарська фірма Карла Регера, «Будинок машин» офіційного представника фірми «FIAT» Яна Івлієва. Також у кам’яниці були 10 квартир: у двох мешкали спадкоємці Сусмана, а ще одну займав нафтопереробний магнат Олександр Габер.
Після війни совіти ліквідували кінотеатр, створивши там театр ляльок. Крім нього, перший поверх займали фотоательє, книгарня «Військова книга» та інші крамниці. У 1993-му цвинтарне прокляття знов дало про себе знати — обвалився фрагмент стіни, під уламками якої загинула молода жінка. Усіх мешканців та установи негайно відселили, будинок розібрали.
Довгих сім років стометрівку «прикрашав» зелений паркан, за яким встиг вирости невеличкий ліс. В Україні лютувала економічна криза. Нарешті, знайшовся інвестор — Державний експортно-імпортний банк. Проект виконав архітектор київського АТЗТ «Діпроцивільпромбуд» Валентин Зубченко. Будівництво розпочали у грудні 2000-го, завершили у листопаді 2002 року.
Будинок екстравагантний, виконаний у стилі техногенного дизайну, але він випинається, придушує сусідів своїми скляними поверхнями, розтинає архітектурне середовище, вносить дисгармонію в історичну забудову. Десь на Пасічній він би виглядав значно краще.