Село Липовиця на Рожнятівщині має статус гірського і розташоване за три десятки кілометрів від райцентра уздовж річки Чечви. З-поміж найближчих «сусідів» липівчан, образно кажучи, — ліс та гори, але екологічно чисту продукцію давнього сільського промислу — дерев’яні сита і решета без жодного цвяшка — на початку ХХ ст. знали не лише в Україні, а й у Європі чи навіть Азії. І нині, навіть попри те, що решета у селі вже майже не майструють, а сита перестають бути витвором мистецтва і втрачають свою неповторність, Липовицю заслужено величають бойківською столицею решетарства. А кожен липівчанин добре знає, що сита й решета — раздів прикмета.
Село — від липи, а сита — зі смереки
Рожнятів, Нижній Струтин, Верхній Струтин, Спас, Луги, Суходілѕ Якщо взимку Рожнятівське Підгір’я не вкриють сніги, то автодороги, яку селяни час від часу перекривають із вимогами впорядкувати, до гірської Липовиці фактично нема — бездоріж, яма на ямі. Уздовж шляху до села гірський лісовий масив, який здавна називають «Стінкою», статечно нависає десь аж з-під хмар, та річка Чечва дзвінко звивається назустріч поміж скелястими берегами, а земля — на вагу золота. Тож ліс — і оберіг, і годувальник горян. Село не газифіковане — все на дровах. У Липовиці ніколи не було промислового виробництва, тож чоловіки як працювали по світах колись, так і тепер працюють. Хоч дерева липи в селі і днем з вогнем не знайдеш і навіть у давньому промислі решетарстві майстри використовують головно смереку чи ялицю, все ж серед липівчан переважає версія, що назва села походить саме від дерева липи.
Проте краєзнавець Любомир Михайлів вважає, що чеське слово «леповіця» — розмарин дало назву селу. Але на розмальованих декоративних ситах липовицьких майстрів і натяку нема на розмарин, переважають калина чи дикі нарциси. Найближчі сусіди дражнять липівчан «гумаками» попри те, що майже кожна сільська родина у Липовиці з діда-прадіда володіє ремеслом решетарства — вміє робити сита і решета. Хоч і в цьому давньому промислі за роки відбулося багато змін і, на жаль, не на краще: старі відомі сільські майстри відійшли у засвіти, а решетарство вже майже перестало бути мистецтвом і невпинно втрачає свою давню неповторність.
За версією відомого дослідника бойківських традицій краєзнавця Василя Андрейківа, решетарство в Липовиці започаткували італійці на початку ХХ ст., тоді тут навіть діяла невеличка фабрика. А виробляли решета і сита зі смереки чи ялиці. Переказують, що дерев’яні вироби з Липовиці знають і цінують далеко за межами України — в Європі і навіть в Азії. Але хто знає, скільки в цьому бажаного, а скільки справдешнього? Проте можемо однозначно сказати, що нині в селі решета майструють дуже рідко, а ручне — з личчя і «безцвяхове» — виробництво сит відчуває вплив сучасного світу технологій і поволі відходить у минуле.
Ярослав МИХАЙЛИШИН, майстер-решетар:
— Мої дід і батько вміли робити решета й сита, хоч і не були в селі постійними і знаними майстрами. іван Дубів, Микола Дранчук, іван Вінтоняк ѕ Їх всі знали як поважних майстрів-решетарів. Колись решета і сита виробляли лише з дерева — без цвяхів чи металевої або пластмасової сітки. Спочатку заготовляли доброякісний, без жодного ранджу, матеріал — зі смереки чи ялиці. Зрізали ручною пилою, кололи поліно — пробували, чи воно гладеньке. А відтак вже заготовляли поліна шириною 8-10 см на «луби» — тоненькі дощечки, з яких робили решета і сита. Міряли не метром чи рулеткою, а «на п’єту» — найбільшу відстань між вказівним і «найстаршим» пальцями руки.
Дощечки довжиною на таких сім «п’єт» називали «сімкою». Найбільший внутрішній діаметр сита сягав 45 см, та головно виробляли менші. Пам’ятаю, що колись решета і сита дід з батьком ще робили з явора чи ліщини, бо лип у нашій місцевості нема. Ми з братом допомагали заготовляти деревину, а він ще й умів дерти «личє» зубами — один кінець тоненької дерев’яної смужки міцно тримав у зубах, дуже сильно шпанував до коліна і гострим ножем ту смужку так шліфував, що ставала, як папір, тоненькою. Дерти «личє» було дуже важко — зуби хиталися чи випадали з часом, тож не кожен міг ту роботу виконувати. Цвяшки для виготовлення решет чи сит не використовували — зашивали ликом, а кінці фіксували узором-косичкою. Тож давні вироби не мали обручів.
Сьогодні в селі хоч і є майстри, які вміють робити решета, але вже їх не роблять, хіба лише сита. Бо нема потреби. Ситом пересівають борошно. А решетами колись пересівали зерно, горох, кукурудзу чи навіть для просіювання піску використовували. Щоб зробити сито, треба спочатку зрізати добру смереку і заготувати півтораметрові поліна. Відтак один бере сокиру, «надпучує» по центру колоди, а інший — довбенкою розколює «кльоб», смерекове поліно. Колись у лісі і стругали, і ночували навіть до тижня. А додому приносили вже заготовки і спеціальним ножем з вертикальною ручкою — «деруном» — кололи того «кльоба» на «луби», тоненькі гладенькі дощечки. Далі на верстаті, який у Липовиці називають «столець», ті заготовки стругали дворучним «вісним ножем» і робили тоненькі «луби». Згодом ті «луби» згинали на спеціальній «машинці», сушили і надавали їм округлої форми.
До речі, я пам’ятаю, що колись ті «луби» перед тим, як гнути, спочатку якийсь час «варили» в окропі. Але час робить своє, і для кожної операції з виготовлення сита тепер уже використовують механічні верстати, а не ручні пристрої. На виготовлення одного сита, якщо є всі необхідні заготовки, я витрачаю не більше п’ятнадцяти хвилин. Мої діти Ліля та іван також вміють робити сита. Але нині від решетарства нема добрих прибутків, тож молодь шукає заробітків по світах. Якщо заготівельник, який приїздить у село щотижня, забирає кількатисячну партію сит гуртом, то нам одне сито обходиться по 4 грн. 50 коп. Уроздріб продається мало — на базарі сягає 20 грн. У нашій школі діє гурток решетарства, і учні мають можливість осягнути основи дідівського ремесла...
Ярослав Михайлишин проводить нас до майстерні, де солодко пахне смерековою стружкою й огортає теплом лісу. Саме тут майстер дає мені до рук «шпін» — заготовку — і показує, як ножем-«деруном» з нього наколювати «луби», щоб відтак «навісним ножем» уже в теплі (сита роблять головно взимку, коли на раздівстві менше зайнятості) зробити їх тонесенькими-тонесенькими, придатними для гнуття. Скажу відверто: то лише збоку і у вправних руках майстра все виглядає і швидко, і просто, а насправді решетарство — велика праця.
Скарбівня бойківських старожитностей
Музей історії та етнографії села Липовиці, який вже 27 років функціонує у приміщенні місцевої загальноосвітньої школи, а з 2012 року наказом Міносвіти України відзначений статусом «зразковий», можна без перебільшення означити скарбівнею бойківських старожитностей. У ньому — понад 2 тис. експонатів. Музей — плід багатолітньої праці не лише вчительської інтелігенції села різних років, а й передусім директора Липовицької ЗШ I-III ст. Василя Андрейківа, який 30 років очолює навчальний заклад, є засновником музею і його головним «двигуном». До речі, саме Василь Михайлович — автор ідеї композиції герба Рожнятівщини. А завідує музеєм на громадських засадах педагог Марта АНДРЕЙКІВ:
— Приміщення нашої школи давні, зведені ще понад сто років тому. А перша писемна згадка про село Липовицю, за даними професора Мирослава Габорака, датується 1592 роком (за версією Любомира Михайліва — 1639 р. — Авт.). Звичаї, ремесла, фольклор, сільські промисли тощо — основний змістовий стрижень не лише нашого музею, а й уроків краєзнавства в школі. Учнів залучаємо до збору матеріалів, які відтак систематизуємо і паспортизуємо, організовуємо цікаві народознавчі заходи. Наприклад, у музеї ми відтворили інтер’єр бойківської курної хати ХIХ ст. У ній є автентична жердка з трипільськими солярними знаками, бойківська постіль, шафа, стіл, скриня, столітні цимбали, жорна, інші предмети побуту, одяг, взуття і т. д. Є навіть спеціальний стільчик з отворами у сидінні, яке покривали шкірою, щоб майстер-решетар не «засиджував» тіло під час довгої праці. У селі кухонне начиння не виготовляли, а вимінювали на сита й решета.
Плануємо створити окремі кімнати-експозиції — решетарства, ткацтва, ковальства тощо. У нашому музеї, до речі, експонують найдавніше збережене решето липовицьких майстрів, якому орієнтовно понад 100 років. Зроблене без жодного цвяшка — все прошите смерековим личчям. Є верстати та інструменти, які використовували колись майстри-решетарі для ручного виробництва. Бракує приміщень, хоч музей і займає три кімнати та коридор. На наш погляд, музей має всі можливості бути регіональним відділенням районного краєзнавчого музею...
Те, що зробили лише на ентузіазмі і подвижництві вчителі під орудою директора школи Василя Андрейківа, навіть важко належно оцінити. Це, переконаний, зроблять прийдешні покоління. Але нині, на мою думку, лише локальних потуг людей, небайдужих до цієї справи, замало, потрібна системна увага керівництва району. Бо якщо «осмолодська гілка» ще так-сяк означена для можливого запровадження туристичного маршруту краєзнавчого чи духовного формату, то «липовицька гілка» — цілковита таїна для мандрівника і непочатий пласт роботи для профільних виконавчих підрозділів району. Бо створення «золотого бойківського кільця» на Рожнятівщині — реальність, а музей історії та етнографії у Липовиці — лише одна з-поміж численних ланок в його самобутньому ланцюзі.