Через п’ятнадцять років після катастрофічної Мармулядової пожежі, яка знищила чверть усіх будинків у Станиславові і допомогла віднайти таємне послання засновника міста Андрія Потоцького, його прямий нащадок у восьмому коліні, син намісника королівства Галичини і Лодомерії Альфреда ІІ граф Роман Потоцький отримав несподіваний натяк на давній родинний секрет, переказ про який був раптово перерваний «в часи наполеонівських воєн через постріл срібною кулею».
Такі не завжди зрозумілі подробиці супроводжували дивні листи, які молодий граф отримував на свою львівську адресу, починаючи з другої декади березня 1883 року, від якогось Станіслава Дашевського.
У той час тридцятирічний Роман Потоцький переживав не найкращі моменти свого життя: саме занедужала його молода дружина Ізабелла, страждаючи від шалених нападів серцебиття, а тесть відсуджував у нього дарчу на маєтності вартістю шість мільйонів злотих ринських. Отож його особиста кореспонденція здебільшого складалася з листів співчуття, прохань про благодійну допомогу та судових повідомлень. Несподіваний лист зі Станиславова молодий граф спершу сприйняв за якусь вигадливу рекламну листівку, бо, крім пропозицій повернути родинний скарб і зображення плану якоїсь фортеці, там більше нічого не було. Наступні листи, які почали регулярно надходити до Львова кожні десять днів, очевидно, були змістовнішими і, безумовно, зацікавили Романа Потоцького, фрагменти з них він часто цитував у переписці зі своїм молодшим братом Юзефом-Миколаєм, називаючи перелічені в них факти дивовижним відкриттям та перспективною справою.
Читайте також першу й другу частини дослідження у жанрі нового краєзнавства "Секрети Мармулядової пожежі": Знахідка бургомістра Камінського та Таємний тестамент Потоцького
Найчастіше у листах від Дашевського мова йшла про якийсь «ідеальний бастіон» - таємниче місце у підземеллях Станиславівської фортеці, вхід до якого потрібно було віднайти, щоб «повернути до міста родинний скарб». Роман Потоцький жартома дорікав братові за те, що той взявся вивчати в університеті право, а не математику, бо, як він написав в одному з листів до Юзефа-Миколая, «збагнути те, що описує наш станиславівський друг Ст. Д-шевський, може тільки дуже великий геометр».
У надміру деталізованих поясненнях до плану фортеці цей автор загадкових та головоломних листів наголошував, що всі споруди та укріплення у Станиславові, розташування його площ та вулиць запроектовані за принципами «ідеального міста» епохи Відродження, основи яких заклав великий Леонардо, і дуже важливо відміряти відстані між усіма об’єктами у місті тими самими «французькими кроками», якими користувався його творець – підполковник піхотної гвардії воєводи Андрія Потоцького, інженер-фортифікатор Франсуа Корассіні. На плані місто мало вигляд зірки з шістьома п’ятигранними бастіонами у кутах, куртини між якими були майже ідеально рівними, кожна завдовжки приблизно двісті старофранцузьких туазів. Окрім бастіонів, на мапу були нанесені чотири головні храми міста – католицька колегіата, вірменська церква, єврейська божниця і руська церква. Хрестиком у самому центрі була позначена ратуша.
«Ідеальний бастіон – сьомий відносно інших, наріжних, він же – п’ятий храм та друга ратуша», - намагався на свій лад пояснити Станіслав Дашевський, але ще більше напускав туману у свої і без того заплутані послання. Роман Потоцький мусив навіть виписати з університетської бібліотеки декілька словників з архітектури та історії фортифікації, щоб зрозуміти певні нюанси опису. Свою несподівану зацікавленість будівельною справою молодий граф пояснював перебудовою палацу-резиденції на вулиці Широкій, яку саме розпочав його батько.
Альфред ІІ Потоцький
Намісник Галичини граф Альфред ІІ Потоцький був незадоволений скромним виглядом двоперхової садиби на недавно придбаному лані посеред Львова. Оскільки ж старий граф був таким великим поціновувачем усього французького, що навіть помер у Парижі, то проект нового барокового палацу в стилі Людовіка ХV він замовив саме паризькому архітекторові Луї Доверн'є. Зрештою від цього француза Роман Потоцький вперше почув про всі оті неметричні міри довжини – арпани, перші, туази, п’є, пуси та ліні, після чого став проводити розрахунки з числами кратними шести та дванадцяти.
Треба сказати, що Роман Потоцький не належав до людей надто довірливих, навіть навпаки: він був дуже чутливим до чужого шахрайства, а сам, коли треба, умів блефувати і не видавати своїх емоцій. Через феноменальну картярську майстерність йому було заборонено сідати за зелений стіл казино офіційним указом імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа. Але листам Станіслава Дашевського граф повірив.
Роман Потоцький
Попри те, що перша ж перевірка достовірності плану Станиславівської фортеці, надісланого у листі, виявила його очевидну розбіжність із кресленням із архівної довідки, на якому укріплення мають вигляд восьмикутної булави, витягнутої руків’ям на північний схід, але аж ніяк не шестикутної зірки. Однак, саме ця маленька неточність переконала Романа Потоцького у правдивості станиславівського інформатора, який чомусь зобразив фортецю такою, якою вона була у перші двадцять років свого існування – ще до того, як новий архітектор Кароль Беное обвів фортечними мурами новозбудований палац Потоцьких та збудував два нових бастіони на Гетьманських валах.
Чим більше молодий граф вдивлявся у шестикутник старого Станиславова, тим більше перетинів ліній добачав у його середмісті, які проходили через храми і ратушу, розбиваючи місто на рівні сектори та квартали. Він знав, що усі бастіони фортеці були з’єднані між собою галереями та підземними переходами, здогадувався про таємні ходи, які мусили бути між ратушею, костелом та старим, ще дерев’яним палацом, на місці якого єзуїти, запрошені до міста молодшим сином його засновника Юзефом Потоцьким, згодом поставили свій костел. Він знав, що фортеця уже майже повністю зникла з поверхні міста, розчинивши «ідеальність» своєї структури у новобудовах, але її підземелля збереглися як фундамент, основа первісного Станиславова.
Молодший брат Романа Потоцького Юзеф-Миколай, який з юних літ мав схильність до формування книгозбірень та укладання родинного архіву, знайшов лише декілька переказів про таємні ходи та підвали Станиславова. Здебільшого це були відверті фантазії на кшталт легенд про карету, якою воєвода Андрій Потоцький їхав під землею з палацу до костелу, про чорного опришка в підземеллях ратуші, який появлявся серпневими ночами під час повні, робив зарубки барткою на стінах і страшно стогнав, про польського вояка і поета Мауриція Гославського, привид якого в уланському однострої бачили у колишніх підземеллях тринітарського монастиря, які австрійська влада перетворила на тюрму.
Тільки один випадок, який був описаний у альманаху, що мав назву «Декамеморій або десять спогадів на смерть гетьмана великого коронного каштеляна краківського Юзефа на Станиславові, Немирові, Збаражі Потоцького», можна зарахувати до документальних, хоча йдеться у ньому про події напівреальні. Усі десять спогадів були оголошені під час пишного чотириденного похорону Юзефа Потоцького у 1751 році, а згодом записані, зшиті книгою та розмножені для приватних бібліотек родини.
Перший із них був похвалою мужності юного лицаря, який з чотирнадцяти років мав у своєму підпорядкуванні гусарську коругву, і стосувався розгрому біля Городенки татарського загону у 1694 році. Під час цього бою 21-річний Юзеф самовіддано кинувся на виручку товаришів, які потрапили в оточення на лівому фланзі, і своїм мечем відвернув татарську шаблю занесену над головою якогось невідомого шляхтича, врятувавши йому життя. Коли жорстока рубанина закінчилася перемогою без жодного полоненого, Юзеф склав подяку Провидінню, яке підготувало його до цієї битви дивним нічним маревом торік.
У ніч на 12 вересня 1793 року Юзефа Потоцького розбудило іржання коней під вікнами палацу, у шибах запломеніли відблиски дивного вогню, від якого до кімнати просочувалося не тільки світло, але й тепло і якийсь дивний запах. Розмірені кроки в коридорі і настійливий стук у двері цілком прогнали сон і разом з ним тривогу, у молодого шляхтича раптом з’явилася впевненість у власних силах і відчуття правильності всього того, що тепер відбувається. Він незчувся, як вдягнув на себе обладунки, і тепер мовчки дивився на двох чоловіків, обличчя яких були заховані за чернечими каптурами. Монахи були в сандалях на босу ногу і довгих плащах невизначеного кольору. Вони належали до ордену тринітаріїв, запрошеного до міста Андрієм Потоцьким за рік до своєї смерті. «Волею батька», - так вони пояснили своє нічне вторгнення молодому господарю міста.
Вийшовши з брами палацу, ченці загасили вогонь, і в цілковитій темряві Юзеф Потоцький здійснив дивну мандрівку, яка привела його в лабіринт підземних переходів, з яких тунелем завдовжки сто п’ятдесят стоп він вийшов у просторий зал, в якому лицар міг не тільки розпростатись, але й осідлати коня. Тут ченці знову запалили світло і дивні тіні замерехтіли на склепінні, ожививши зроблені там малюнки різних химер. «Ти маєш випити цю чашу», - сказав до Юзефа один з монахів і дав йому якусь облатку, подібну смаком до намулу, а другий подав власне чашу, з якої він надпив густий сироп із запахом доброго гриба.
Через мить замість глухої стіни підземелля Юзеф Потоцький побачив попереду себе фортечні мури та вежі якогось міста, під ним гарцював його кінь, в повітрі пахнуло порохом, а на лівому фланзі польського війська в біду потрапив невідомий йому шляхтич, на допомогу якому він понісся так, як ніколи раніше. Юзеф встиг опинитися першим поруч із відважним лицарем, котрий вклинився в гущу ворогів, і підставити під удар бусурманської шаблі гетьманську булаву, яка весь той час була в його руці. Але раптом булава розсіялася, ніби марево, і гостре лезо в руках бусурманина, не зустрівши опору, розкраяло череп нещасного шляхтича. Від жаху Юзеф Потоцький… прокинувся у власному ліжку. Того дня він замовив заупокійну месу за батьком, який саме два роки, як помер.
Роман Потоцький, дізнавшись про цю легенду, зауважив, що того ж дня була ще одна річниця – десять років від загибелі Станіслава Потоцького, старшого сина засновника міста, який загинув від удару шаблі під час оборони Відня. І припустив, що сон наяву, який пережив далекий предок майже двісті років тому, міг стосуватися не майбутніх подій, а минулого, яке, як відомо, не повернеш, але можна змінити.
Не випадково, мабуть, Юзефа Потоцького супроводжували у його мандрівці станиславівськими підземеллями саме монахи-тринітарії. Орден святої Трійці заснували французькі священики ще у 1198 році і його головною метою було визволення християн з мусульманської неволі, а на території Речі Посполитої тринітарії з’явилися у часи воєн з турками та татарських набігів, коли їм було чим зайнятися на Галичині. Кажуть, були серед монахів зовсім непрості люди, які уміли не тільки визволяти бранців, але й виводити душі загиблих християн із чистилища. Подібно до екзорцистів, які володіють здатністю вести битви на духовному рівні, такі монахи-провідники могли перетинати межу між живими і мертвими і повертатися зі світу мертвих у різні часи та епохи.
Про орден тринітаріїв згадує засновник міста Андрій Потоцький у загадковому тестаменті, виявленому бургомістром Ігнацієм Камінським в підмурівках ратуші, вигорілої дотла під час Мармулядової пожежі. Ймовірно, вхід до підземного лабіринту, яким ченці водили Юзефа Потоцького, розташований десь на території монастиря. Підказку, де шукати цей портал, мабуть, містив повний текст послання засновника міста, але, на жаль, Станіслав Дашевський поділився з його нащадками русинським варіантом записки, найбільш пошкодженої вогнем. Станиславівський інформатор також повідомив імена людей, в яких перебувають копії єврейського та вірменського тексту послання. А тестамент, написаний по-польськи, за його словами, тримає в себе особисто Ігнацій Камінський.
Попри те, що станиславівський бургомістр став послом до Віденського парламенту і активним діячем державної політики, він не обавстріячився і підтримував знайомство з представниками патріотичного польського кола. У Станиславові його найближчими приятелями залишалися колишні учасники Січневого повстання 1863 року Агатон Гіллер, Владислав Дзвонковський та інші ветерани.
Натомість Роман Потоцький не міг похвалитися патріотичними подвигами найближчої родини. Він сам не належав до середовища активних борців за відновлення Польщі. Його батько – намісник Галичини і Лодомерії – займав значні посади в австрійському уряді, був міністром сільського господарства і навіть короткий час прем’єр-міністром. Підкупити Камінського могла хіба згадка про старого князя Романа Сангушка, який помер два роки тому у своїй волинській маєтності. Дідусь по матері був учасником першого польського повстання 1830 року, за що був спершу пішки в кайданах відправлений на заслання до Сибіру, а потім – рядовим солдатом на Кавказ, а після поранень і контузій через 14 років поневірянь отримав право повернутися на рідну Волинь.
Однак, нагода бути представленим бургомістру Станиславова ніяк не випадала: Ігнацій Камінський загруз у політичних скандалах – через корупційну аферу він позбувся крісла у Віденському парламенті, а на виборах до Галицького сейму попався на виборчих махінаціях. Зрештою Роман Потоцький вирішив послати до Станиславова приватного вивідувача і для цієї місії вибрав молодого русина, дописувача до львівської газети «Діло» 27-річного Івана Франка…
Далі буде...