Історики твердять, що український футбол народився на Галичині.
Саме тут, у Львові 14 липня 1894-го зіграли перший футбольний матч. З того часу гра на теренах нинішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей розвивалася і набула популярності. Як і за часів польської окупації, коли свої команди в різних регіонах мали українська, єврейська і польська спільноти, так і в совєцькі часи, коли спортивні клуби мали існувати за рознарядкою з Москви і були здебільшого відомчими.
Власне, завдяки цим здобуткам у першому національному чемпіонаті України в 1992-му галицьких колективів теж було вельми багато. Тільки в елітному ешелоні виступали тернопільська «Нива», львівські «Карпати» та івано-франківське «Прикарпаття». Стрийська «Скала», чортківський «Кристал» і дрогобицька «Галичина» грали у першій лізі. Заліщицький «Дністер», бережанська «Лисоня» і «Газовик» з Комарного представляли другу лігу.
З часом, особливо з появою перехідної ліги команд із Галичини ставало більше. Але справді міцними і конкурентоздатними вони залишалися до кінця 1990-х.
З початком нового тисячоліття клуби олігархів і металургійних магнатів зі східної та центральної України поступово витісняли галицьких опонентів на узбіччя.
Тернопільська «Нива», яка у 1990-ті вдома могла обіграти «Динамо», «Шахтар», «Дніпро» і «Чорноморець», опинилася над прірвою, бо коштів представників місцевого криміналітету, який фінансував команду, підібравши її з рук підприємця Володимира Коваля у 1995-му, вже було недостатньо.
Так само замало було зусиль знаного футбольного функціонера Анатолія Ревуцького в Івано-Франківську. «Прикарпаття» якийсь час ще залишалося в еліті українського футболу виключно завдяки вмінню пана Анатолія знаходити компроміс з місцевою владою, а також завдяки його зв’язкам з власником київського «Динамо» Григорієм Суркісом. Ці зв’язки в один період забезпечували «Прикарпаттю» поблажливість суддів і окремих суперників.
Втім, врешті сталося незворотнє – колись вельми міцний івано-франківський і тернопільський клуби розсипалися і з впродовж першого десятиліття 2000-х, за винятком короткотривалих проблисків, радше жевріли, ніж існували.
Галицький футбол у 2000-ні на найвищому рівні представляв лише найтитулованіший клуб – володарі Кубка СССР-1969 львівські «Карпати».
У 1990-ті колектив за сприяння Георгія Кірпи фінансувався Львівською залізницею в спілці з обласною владою. А в 2001-му клуб викупив найбільший олігарх Галичини Петро Димінський. 17 років його діяльності на чолі найвідомішого західноукраїнського клубу можна назвати одним із найконтроверсійніших відрізків в історії «Карпат».
Так, команда в 2010-му і 2011 роках ставала п’ятою в чемпіонаті України, в 2006-му і 2011-му доходила до півфіналів національного кубка. В 2010-му «Карпати» здобули сенсаційну перемогу над турецьким «Ґалатасараєм» у кваліфікації Ліги Європи і вийшли у груповий турнір, де попсували нерви титулованій німецькій «Боруссії» з Дортмунда.
Але на тому позитив вичерпується. Бо весь період керівництва Димінського переплетений гучними скандалами, пов’язаними з «Карпатами». У 2004-му команда після серії дивних кадрових рішень вперше в історії вибула з елітного дивізіону, а колишнього тренера львів’ян Мирона Маркевича в той же час жорстоко побили у заміському будинку у Винниках.
За чиїм замовленням побили – ніхто в голос не каже, можна лише здогадуватися. Не бажаючи виплачувати футболістам заробленого, Димінський перевів понад десяток талановитих майстрів з клубу вищої ліги в друголігову команду. Скажімо, оборонець Артем Федецький через такий вибрик змушений був пропустити Євро-2012.
Також «Карпати» стали головними фігурантами гучного скандалу за підсумками матчу проти «Металіста» у 2008-му. Димінський допитав футболіста Лащенкова перед прихованою у власному кабінеті камерою і той зізнався, що був одним із організаторів здачі матчу харків’янам.
Тривала тяганина завершилася тим, що «Металіста» позбавили бронзових медалей чемпіонату-2007/2008 і виключили з Ліги чемпіонів, куди вперше пробився в сезоні-2012/2013. У футбольному середовищі ніхто не сумнівався, що таким чином Димінський зводить давні порахунки з Маркевичем, котрий у той час був тренером харків’ян.
Тренерів «Карпат» Димінський міняв, мов чоботи. Найчастіше за президентів інших футбольних клубів України. При цьому, за винятком відрізку в 2009-2011 роках, коли команду очолював росіянин Олег Кононов, результату львів’яни не демонстрували, борсаючись, у ліпшому разі, в середині таблиці.
Після того, як Кононов пішов, «Карпати» перетворилися у відвертого аутсайдера українського чемпіонату, який до 2016 року залишався в елітному дивізіоні лише через те, що іншим клубам було ще гірше – сімферопольська «Таврія» і «Севастополь» випали через анексію Криму Російською Федерацією, «Дніпро» відмовився фінансувати Ігор Коломойський, фінансового краху зазнав запорізький «Металург».
Та після серпня 2017-го Димінський банально щез з України, переховуючись від українського правосуддя після того, як вчинив смертельне ДТП.
Спершу гроші на футбольний клуб він продовжував виділяти радше за інерцією, потім обмежувався лише фінансуванням клубної академії. Врешті, у 2019-му взагалі відрікся від команди, формально продавши своїх 50% акцій клубу колишньому віце-президентові Олегові Смалійчуку.
А ось навколо іншої половини активів, які належать Ігореві Коломойському, розвернулися справжні баталії. Сторона Димінського ще раніше стверджувала, що дніпровський олігарх, ставши акціонером «Карпат» у 2014-му, своїми фінансовими зобов’язаннями нехтував і участі в життєдіяльності колективу не брав взагалі. Проте й передавати свою половину акцій Смалійчуку теж не поспішав.
Торік нове керівництво легендарного колись львівського клубу наважилося на непопулярний крок – відмовитися від участі в Прем’єр-лізі і поновити професійний статус у третьому за силами ешелоні українського футболу. При цьому менеджери клубу вирішили передати клубний герб у володіння фанатам, а паралельно заявили в другій лізі ще одні «Карпати», які представляють Галич, а виступають у Бурштині на Івано-Франківщині.
Такими хитромудрими методами львів’яни намагаються позбутися залежності від Коломойського і заходити однією з команд у першу лігу з чистого листа, отримавши назад від фанатів клубне лого.
Наразі план діє лише умовно, бо «Карпати» з Галича посідають в групі А другої ліги третє місце, тоді як у класі підвищується два колективи. Ті «Карпати», які виступають у Львові молодіжним складом, під лого, взятим з шаблонів у пейнті, замикають таблицю.
Щоб поліпшити ситуацію з фінансуванням, клуб запропонував прихильникам «Карпат» вносити кошти через патрон і кілька сотень людей до цієї ініціативи долучилася. Що з того хитрого задуму вийде, не беруться зараз сказати, мабуть, навіть його автори.
Інших два колись міцних галицьких клуби наразі перебувають в однаковому становищі – мають по 24 очки і борються за виживання у першій лізі.
Мова про івано-франківське «Прикарпаття» і тернопільську «Ниву». Обидва клуби вже пережили стан повного зникнення й реінкарнації.
«Нива» випала у другу лігу в середині першого десятиліття 2000-х, але повернулася туди у час, коли їй підставив плече тодішній голова облдержадміністрації, регіонал Валентин Хоптян.
За його сприяння клуб повернувся в першу лігу і в 2012-му навіть мав амбіції, щоб боротися за повернення в елітний дивізіон. Однак за підсумками Революції Гідності від колишньої міці пана Хоптяна залишився лише особняк на Київщині, а футбольна «Нива» знову випала в другу лігу.
Назад у перший ешелон «Нива» повернулася торік, після того, як за фінансування команди знову взявся місцевий підприємець Степан Рубай. Він теж іноді заявляє про бажання виводити клуб у Прем’єр-лігу, однак на ділі навіть не може знайти спільної мови з керівництвом міста, щоб команда на постійній основі могла виступати на міському стадіоні. Тому й результату немає, а замість амбіційних планів є тільки боротьба за виживання.
В Івано-Франківську ситуація інша.
Першого десятиліття буремних 2000-х клуб взагалі не пережив і з футбольної мапи України щез. А відродився лише у 2016 році на основі футбольного клубу «Тепловик-ДЮСШ-3».
При цьому керівництво в особі мера Івано-Франківська Руслана Марцінківа і головного тренера Володимира Ковалюка одразу заявили, що клуб розвиватиметься за унікальною концепцією – комплектуватиметься лише вихованцями івано-франківського футболу або гравцями, у яких є корені з Івано-Франківщини.
Така концепція обмежувала тренерський штаб у виборі і потребувала на дальню перспективу вкладати гроші у розвиток дитячо-юнацьких шкіл. А перспективу ближню своїми діями змалювали Ковалюк із тренерським штабом. Команда сходу стала одним із лідерів другої ліги, а у вересні 2017-го прогриміла на всю Україну перемогою в національному кубку над елітними львівськими «Карпатами».
Не дивно, що вже в 2018-му «Прикарпаття» вийшло у першу лігу і на диво впевнено закріпилося й там. Команда стала міцним середняком таблиці.
Проте зберегти здобутий чи розвинутий успіх завадили прорахунки тренерського штабу, який, починаючи з сезону-2019/2020 вирішив радикально омолодити склад.
Понад півдесятка досвідчених гравців. Які були лідерами команди, вимушені були піти, а необстріляна молодь замінити аксакалів не змогла.
Як наслідок, «Прикарпаття» скотилося в низи таблиці, а Ковалюка на старті поточного чемпіонату відправили у відставку. Заміну йому очільник Івано-Франківська Марцінків теж знайшов невдалу.
Руслан Мостовий за понад пів року каденції довів команду до практично безнадійного стану і при цьому зміг переконати керівника, щоб той погодився на порушення унікальної концепції – взимку у клубі з’явилися два перших футболісти, ніяк не причетні до Івано-Франківщини.
Оскільки результату це не дало, а Мостовий налаштував проти себе фанатів команди, його відставка виглядала справою часу. Марцінків зволікав з цим кроком до останнього, а коли наважився, поставив виконувачем обов’язки наставника колишнього тренера воротарів Олега Рипана. З ним на чолі «Прикарпаття» виграло два з трьох матчів і зберігає гарні шанси на збереження прописки в першій лізі.
Проте що буде далі? Що буде після того, як Марцінків перестане бути мером міста? Сам міський голова повідомив, що бюджет ФК «Прикарпаття» - у межах 13 млн грн на сезон.
Приблизно 70% виділяється з міської казни, 30% – спонсорські надходження. Чи існуватиме команда після того, як в Івано-Франківська з’явиться інший міський голова? Це об'ємне питання, наразі не видно якоїсь особливої активності в напрямку розвитку клубної академії «Прикарпаття». А без її потужного функціонування концепція «Команди рідного краю» приречена.
Зрештою, поки культові галицькі клуби з тисячами прихильників борсаються в низах українського футболу, на провідні ролі вийшли новоутворені колективи, які грають у Прем’єр-лізі за порожніх трибун. І не лише через карантинні обмеження, а й тому, що фанатів у них банально немає.
Мова про клуби «Львів» і «Рух», який торік змінив прописку з Винників на Львів. Обидві команди закріпилися в Прем’єр-лізі – «Львів» за підсумками сезону-2020/2021 посів восьме місце. «Рух» - десяте. Проте шанувальники футболу в Місті Лева не поспішають сприймати ці команди як свої. Мовляв, Львів – то вотчина «Карпат».
«Львів» і «Рух» є класичними плодами олігархічного футболу. Власником першого є відомий львівський підприємець Богдан Копитко, другого – цигарковий магнат Георгій Козловський.
Козловський мав намір викупити у Петра Димінського «Карпати», але не домовившись, вирішив розвивати власний футбольний проєкт. Про те, що «Рух» не буде клубом-одноденкою свідчить той факт, що Козловський розпочав у Винниках будівництво унікальної багатофункціональної бази підготовки для різних видів спорту, яка зокрема слугуватиме гніздечком для клубної академії «Руху».
Загалом тенденції сучасного українського футболу зараз хитнулися від класичних олігархів у бік зацікавлених у футболі аграріїв. Результати вже помітні – «Колос» із Ковалівки, який фінансує сімейство Засух та «Інгулець» з Петрового на Кропивниччині, в який вкладає кошти власник агрофірми «П’ятихатська» Олександр Поворознюк вже виступають у Прем’єр-лізі.
Найближчим часом до них може долучитися «Агробізнес» із Волочиська на Хмельниччині власника однойменної фірми Олега Собуцького. Причому гратиме клуб за відсутності власного стадіону, який відповідав би вимогам УПЛ, вочевидь у Тернополі.
Натомість галицькі аграрії витрачати гроші на футбол поки не поспішають. А тому не дивно, що в елітний дивізіон із клубів Галичини пробилося два представники олігархічного футболу, два представники краю в першій лізі, один з яких фінансується приватною особою, інший з міської казни, пасуть задніх, а львівські «Карпати» у двох свої варіантах і з креативом керівництва борсаються в другій лізі.
На цьому галицький потенціал у професійному футболі й вичерпується.
Автор: Іван Вербицький