Вона зайшла до напівтемної кімнати легкою, впевненою, ба навіть дещо показово домінантною ходою і з таким самим загальним видом, де на неї, хто нервово морщачись, хто кружляючи від стіни до стіни, вже чекали відразу кілька допитувачів-детективів з хижуватими поглядами скоса і спідлоба.
Детективи миттєво командно зайняли бойові позиції напроти з очиськами замість карабінів. І лише одному – з фотокамерою – було велено сісти трохи на відстані позад неї. На ревне запитання головної фігурантки, для чого це потрібно, їй було сухим звуком мовлено, що, мовляв, кімната то не її приватна власність і тому запрошуємо, кого хочемо, і фоткаємо, що хочемо… - любителів приватного live фото та відео не відбити – такий закон, малої економіки і тим паче великої. Ну а для людей закону, зрозуміло, що його твердість та гнучкість воєдино закон – без промаху і прогріху священний. А потім їй без коментарів усяких замінили ширше крісло на вужче, зі все ще стриманою вимогою скоріш всадитися в нього і не затягувати час.
« Дивно, чому не прив’язуєте і де шолом на голову !..» - страдницьки зітхнула жінка, скинула дороге фешенебельне біле пальто, здається, від Луї Віттона чи щось таке, і тепер постала у всій красі і грації приталеного, теж білосніжного, плаття з червоним сердечком в проміжку закритих грудей. Цнотливо й мовби боязко присіла на вузеньке кріселко, трішки пойорзавши на ньому, тоді розслаблено закинула ніжку на ніжку. Очікувально погойдувала каблучком. Детективи синхронно поправили галстуки. Оператор без галстука заду налаштував об’єктив і теж щось там собі поправив. Це була знаменита письменниця на ймення чи під псевдо – достоту ніхто ще не встановив – Джульєтта. Проти неї було порушено відразу ряд, і майже водночас, кримінальних справ за фактами … « Загрожує». «Заважає». «Багато знає». «Надто відома і досі читабельна». Зараз здебільшого вона писала прозу в жанрах і піджанрах реалізму, натуралізму, хорорр, саспенс, детектив ( писання і читання детективів не може залишити нікого байдужим, так вже повелось ) паропанк, кіберпанк і посткіберпанк, і чомусь останнім часом, на жаль, не безмірно затребувану читацькою аудиторією (чи не тому, що ще донедавна вона успішно вправлялася в романтизмі, фентезі, сам Толкін відпочиває, і ненауковій фантастиці ?), час від часу перебиваючись на поетику а-ля Тарас Григорович, Петефі і Шеньє. До того як її потіснив з письменницького олімпу представник ньюсоцреалізму пісатєль, прозаїк без Прозака, піїт, великий дослідник і знавець творчості Анни Ахматової і Антона Чехова, теоретик , практик і блюстітєль кіноматографу і драматургії старєйшо-новєйшої хвилі, співвидавець і шеф-редактор журналу «Саврімєннік», дісідєнт двухтисячнік, пальот-в’язень і ульот-узнік 2004-2010 (з переривом у 2006-2007 рр.) і просто красавєц Віват Проффесоровіч, Джульєтта, кажуть авторитетні критики, залишалася поза конкуренцією, і мріяла залишитися ще бодай на п’ять рочків, та, не громом серед ясного неба, а сонечком серед похмурих туч і легесеньких хмаринок, вийшов у лютому 2010 року довгожданий улюбленими читачами і шанувальниками творчості Вівата фатальний роман «Донбастер Індіго. Почую кожного, воістину і без базара» - на «воістину», подейкують, наполягла літературний негр Віви Проффесоровіча Жанна Г’ерк. Знані літератори відзначають, що роман не являє собою еталон вершини мистецтва: надміру рясніє гіперболами, гротеском, недоладною фантастикою, пародією і фанфіком ю-Пітєрського, пастишами Бацьки, не без грішків плагіату, патоком нєзнанія, загальним, відірваним від контексту і дуже абстрактним місивом жанрів, стилів, інтернаціоналтекстуальністю, ампліфікаціями аплікацій, а ще там забагато крові, жорсткої і не дуже еротики (Віват поважає свого читача, і сего, і тего) і, головне, примітивно нелогічний хеппі-енд. Так кажуть знаючі. Карочє, фабула наступна: головний герой – мужисько двометровий з горою м’язів і модернізованою гвинтівкою Драгунова, котрий не затинаючись декламує Вітмена, Гете і Пушкіна, трошки навіть Лі Бо із Тагором, мовою оригіналу щонайцікавіше, і про Гоголя не забуває, мовою оригіналу що не дивно – ворогів своїх всіх перемочує по черзі і разом, неначе аргонавт безстрашно дістається берегів неміфічної країни Білого Каменю і 583-с-проби-золотої Бєрьозки, що безпардонно і пердонно – порфао, о «Донно» ! – міфічно косить під 999, - там домовляється з її суворим і впертим правителем про Халь-А-Ву (гримуар, давня арабська магічна книга, що містить таємні знання про те як керувати свідомістю мас і виробляти егрегори, щоб таким робом спрямовувати їх у вірному напрямку), звідтам вирушає до союзу країн Алмазного Руна (що старається стати діамантовим) і інколи Чорного Сонця.., пам’ятаємо про таке, і теж вмить вирішує, наче руками дітищ свого «колеги» Террі Пратчета – фей магічних, про все на світі і за один раз, а наприкінці, Одіссей звитяжний, перепливає брасом океан, причалює до берегів могутньої Атлантиди – гульбан, пляски, пляцки, пір, мір, транс і – транш…! – звільна на спинці через океан повертається назад. Почесть!! Слава!! Фанфари !! Цілує сплячу красуню – красавєцу – землю, та, канєшно, воскресає, в неї прорізається потєряний в тисячолітній сплячці голосок « Я бісь Матушка Русь, іжи оттєперъ і вовэкь всъо будєтъ – да будєтъ ! – …бісь !» - далі сценка сексу, пристрасного, динамічного, брутального, із шпіцрутенами і в латексових трико (не важливо, хто актив, хто пасив – всьо на балансі і в валюті, всьо чотко, гуляй-нє-хуляй страна !); потім ратоборець влучно стріляє з лука чи то стрілою, чи то стрєлкою, нєпанятка, на кінчику з присоскою в жабу, що згідно з фен-шуєм – на бабки. Її не цілує – на фік ?!? – вже й так бабла хоч бери та й шахтьорам зарплати підвищуй, а тут ше трусись, шоб ропуха блін в китайця не перетворилась і чєлавєчєскім голосом враз зараза заявила: « Гони, то лі Царєвіч, то лі Князюшка, праценти за крєдіт на чай –Чайна нє шутіт, Чайна не Атлантіда, Чайнікі». І вже згаданий хеппі-енд. Що й казати, книга розійшлася рекордно шаленим темпом, всього за три тижні, правда, до того спонсори книжки вгрохали на славу в промо рукопису. Рукописи нє гарят ? Ага, фіг там, може в Гоголя й нє, а в Проффесоровіча, б‘ють на сполох книгопродавці і розповсюджувачі pulp fiction, істотно обпопелилися, та ще не повністю згоріли, бо, лунають чутки, письменник замірився зробити кроки, покликані відновити пальму першості в своїх руках, - видрукувати покетбуками, дешевенькими тонкими збірочками і роздавати людям «за безцінь» - сам Дімка Тю-Тю-нник, відомий історіограф, філрусоф, мисливець за галками і апологет Галкіна, давно взявся за цей справунок,- а також додати більше жесті, драйву, крові, мочилова, криму і Крима…і прочьої тарантіновщіни і стівенкінговщіни в пісаніях. Презентація, за добромисним посередництвом деяких головних героїв творів, успішно відбулася 9 травня у Львові. Самі Герої… вже видаються в палітурках, ще й про пергамент всерйоз помишляють, – так кажуть. Да, да. А письменниця, що зараз переживала творчу кризу за себе і, за її словами, за всю читацьку країну ( а в нас, не зважаючи на деякий спад активності, читаючих все ще немало), і переживатиме ще щонайменше, за її ж зізнаннями, чотири - плюс-мінус пару місяців - рочки, зазнавала зухвалих переслідувань і цькувань з боку літературних агентів, і їх агентів, основного конкурента. Найбільше запитальних претензій викликав останній роман Джульєтти – Труба, що вийшов в 2009 році в одному грандіозному і без перебільшення культовому російсько-українському видавництві, ще не оповитий майже правдомовними проріканнями Піфії, більш властивими сьогочасній манері письма, подейкують, аж накладом 450 примірників на метр кубічний ! Суть висунутої їй провини полягала у тому, що нібито Джульєтта і індустрія, що на неї працювала, перевищила всі допустимі норми на витрати зі спілки письменників на закупівлю паперу закордоном, а тепер бач, нема де взяти паперу і за що взяти... Ну, а далі «відповідно до закону…». А Джульєтта мала тепер доводити, що то була ринкова ціна і не нею встановлена, і, що не зі спілки письменників, а з асоціації…і до того ж українських письменників. Опріч цього вона мала вразумітєльно пояснити слідакам, яким таким чином вона блискуче і точно спрогнозувала в своєму останньому епічному романі Труба-2, що вийшов в тому ж насиченому, багатому на події лютому 2010 відразу в декількох видавництвах, таких як Лілея НВ, Кальварія, Галлімар і Marvel Comics – з додатками Still Super Woman, і підвищення збору з середньо статистичного читача, і читача, що читає 60 слів за хвилину, і освітню реформу із запровадженням в примусовому порядку перегляду фільму Брат-2, підвищення пенсійного віку Пагодіну, Дідицькому, Щєрбіцькому, Лєніну і Сталіну, і повернення до Всенародної Читанки для дітей і тата зразка 1996 року, і власне саму Трубу, два, три, чотири, п’ять, і ще багато чого аж до сто. Взяв своє вагоме слово і комітет з питань мортальної моралі і іммортального моралізаторства, який висловив своє «фе» описам в творах Джульєтти сцени насильства над «думаючими і довгодумаючими» читачами, сексуальних актів переважно садо-мазохістського гомосексуального характеру, закликами до тотального привселюдного спалення зловорожих манускриптів визискувачів чужої слави. Однак в Джульєтти був неабиякий козир – провідні Західні видання вчинили аналогічно щодо сцен в доробках Віви Проффесоровіча і наближених. А з гігантами, хіть-не-хіть, а рахуватися потрібно було. Деякі законотворці, під’юджені першими і контрольними Читачами їх опусів, роздумували, чи бува не прийняти нам закон – одразу в першому читанні – про інквізицію, бо щось тут темне і неладне завелосі в нашій прихватизованій Бібліотеці і Нечитальній Залі.
Джульєтта вирішила скористатися підготовчою паузою детективів:
- В когось знайдеться сигаретка, мужички ? – спитала вона без вагань навпрямки . - Пріму і Bond, бидло, нє прєдлагать, попереджаю.
- Тут не палять. - рішуче опротестував один з-посеред декількох детективів.
- Ага, тут спалюють…, я в курсі, - взялася мовчки добувати з кишеньки пальта люльку і пуделко, повне тютюну. – Хіба я винна в тому, що хлопчики курять і завше на моїй пам'яті курили дамські і бамбук ?! – виправдувально розвела вона руками в їх бік. Синьо-жовта бриарова козацька люлька, еклектично вимережана узорами гуцульських мотивів. Вона засипала дещицю тютюну в чашку люльки, запальничкою, стилізованою з одного боку білоголовим орланом , а з іншого дванадцятьма зірочками колом на синьому фоні (це відверто напружило детективів), збурила вогник в нескладному механізмі. Яскраво-помаранчевими напомадженими устами делікатно ввібрала мундштук – пар вийшов, геометрією білих, уловимих носом, сердечок в розсіяно струменистому напрямку спантеличених буквариків закону.
- Гмм, кху-кху-кху, тут не палять, повторюю. – це повторяв залізякою в гландах detective, що сидів посередині, точнісінько, немов по лінії, супроти неї – саме тому, мабуть, головний серед них, а ще й тому, що бородатий був і облизувався він «навпростець», і частенько при погляді на неї, на відміну від його безбородих і безвусих колег, що порівнюючи з ним, помітно силкувалися стримувати всі свої флюїди різношерстих спрямувань і призначень.
- Тоді заарештуйте мене за патріотизм, за цінування власних споконвічних традицій, що не перевелися ще і, допоки я жива, то не дозволю цьому справдитися, цій ганьбі і цьому ганебному зазіханню на нашу славу, культуру, історію, звичаї наших предків, неповторні і самобутні, - вона, складалося враження, запалилася дужче за тютюн свій, - заарештуйте мене за берегиню в серці, за правду, справедливість, честь, волю, незрадливість, свободу… – не ту, що Ватру курить в файці.., на людях, а вдома Пріму з мрією про Мальборо..,– заарештуйте мене, найголовніше, за любов до Батьківщини !!
Детективи перезирнулися поміж собою з фізіономіями вже не всезнаючих профі, деякий час радилися, кудись, комусь телефонували, а опісля одностайно вирішили, що не будуть… Головний з-поміж них заперечно похитав головою на її адресу.
- Чому-у ???
- Є інші діла, давайте, нарешті, до них і перейдемо.
- Ну давайте, переходьте мені дорогу.., - розчаровано видихнула Джульєтта і затяглася глибше куривом. – Але пам’ятайте, шановне панство: я тимчасово пішохід, прийде час – і я таки стану шофером КАМАЗУ, а ви – лежачими поліцейськими… Бі-бі. – хі-хі.
Сидячі поліцейські водномить здригнулися. Та зуміли взяти себе в руки, не без певних труднощів.
- А як же дорожні знаки ?? – здав під навалою тиску один із них, той, що по праву руки сидів від головного – певно був його правою рукою, і триденну щетину мав. (Може просто хтів сподобатися, мачо ?..)
- …Перепишемо, відмінимо, виправимо – елементарно, Ватсон, спитайте в Холмса і в Холмса вашого Холмса, аж до верховного Х… – хі-хі. Вона, вочевидь, почувала себе, як не дивно, значно комфортніше за них.
- Малиш, цить ! Успокоївся ! Не нюнькайся – про стаж, зарплату і надбавку згадай. Бери приклад з Шаріка, як триматися, соовладєвать собой, так сказать, в абстрактному екстрімі, - трохи визвірився на «праву руку» головний, очевидно, що був ліваком – огрядний круглолиций детектив кивком голови подякував йому пошанівок. - Згадай наше правило…, - Шарко, яке там по счьоту в Кодексі Джедая ?.. А в Кастанеди ?.. Забув ?? Не сіпайся, не потій відразу, шо ти… Спокуха, мать вашу !! Розслабон !! Лише не нірвана зразу, пацани, не нірвана.., хоб вашу…, шо з вами є сьогодні ?!? Востаннє наказую: взяли себе в руки, гуртом. Малаточки, так би зразу. А ви, мем, - грізно насупив брови начальник, - не займайтеся ПУПалізмом в даному місці і за даних обставин – КАМАЗ зі спущеними колесами вам не ПУП, землі. Накачаєте, за пару рочків, знімете з ручніка, заведете, розбиретися, хто газ, хто цеплєніє, а хто тормоз.., рушите… - оттоді й поговоримо про знаки, реформи дорожні. Ага, і про ремені безпеки не забудьте, чужоземних даїшників тьма тьменна розвелося, їх не всіх розведеш і вздрючиш на «рот закрий», «більше так не буду», « ім’я, прізвище, по-батькові» , а ви, чув і знаю, завжди мріяли про кругосвітню подорож на КАМАЗі ? Аптєчка є ? А що з номерними знакам робити ? А з СО2 ? А давно вже мода закордоном на кабріолєти, мінімітражки, мілімітражки і альтернативку ?.. Думали, що: шини люкс, нові титанові диски – і полний пірьод ??... Так вони ж з брильянтами…, диски ! А в принципі, між нами кажучи, - пацани, закрили вуха ( пацани миттєво уволили, тільки «ліва рука» затулив ліве), - в разі чого, - підморгнув він їй, – не буду проти з вами проїхатися трошечки..., коли і не в кабміні, то в кузові…фурі… Атбой, пацани. А зараз, вельми звиняюся, – мужнійте. Ясно ??
- Ці чоловіки, ці – деякі чоловіки.., - я не феміністка, ні, ні, - тільки-но звільнять їх від пуповини, як вони тут же самі мнять себе ПУПОМ. Мама вас в дитинстві мало била. – образилася Джульєтта, не без вогнику надії в очах. Плавно і глибоко потягла вогник.
Головний утримався від реагування, як і тепер, резонно, його підопічні.
- Отже, - перейшов володар похмурої кімнати до безпосереднього аспекту зустрічі в даному приміщенні. – В якому жанрі і стилі ви пишете ?
- В якому читають, в такому й пишу. Я не винувата. – на диво у короткому стилі ( і жанрі ?) відрізала Джульєтта. Вона з тривожно-вмілим і не гідним подиву гідним обличчям зорила в стелю, злегка потягуючи рурку, не забули.
- Ви письменниця, переважно орієнтована на маси, чи не так ? – продовжив думку шефа «ліва рука».
- Знаєте що… Ден Браун і Даніелла Стіл, до прикладу, дуже і дуже непогано заробляють зі своїх історій, при тому-всьому, що їхній читач позбавлений тієї нудьги головоломної і безсюжетної, суцільно описово-рефлексивної і невмотивовано багатослівної, іноді аутично суб’єктивної, що з-під пера Віко U-co лилось і ллється вряди-годи ще й понині. Та все ж мій читач – це мислячий читач, а особливо в порівнянні з автором нашумілого-відшумілого Донбастер Індіго… Моє чтиво – це розважливо-розважальне чтиво. Отак би я охарактеризувала, задовольнила відповіддю сповна ?
- Як сказати…- перехопив естафету «права рука». – Невпинно подейкують, що ви заодно ще й елітарна прозаїчка, поетичка і театралка ?!?.. Що ви, так би мовити, окрім наявного широко кола читачів, ви, либонь, маєте пристойне – внутрішнє коло читачів, з важкодоступною люмпенській свідомості текстуальністю, для обраних, посвячених !
- Якщо ви, добропорядний і люб’язний пане, у всій своїй іманентній почтивості і набутій непересічній обізнаності в сегменті літератури, велесловите про внутрішнього читача, то він у мене – читач – один-однісінький, запевняю вас. - і вказала Джульєтта пальчиками на рум’яне серденько білої сукні в проміжку закритих грудей. – Він перед вами, «внутрішній читач», готовий розкрити всю правду і нічого більше крім правди. - тихим, супокійним, чарівливим голоском прощебетала вона і так щиросердо склала рученьки побіля серденька. – Візьміть його, - мов берегиня-мати, простягла вона до них руки з уявним сердечком, а їм бачилось аж два явні..., - не цурайтеся Вкраїни своєї, Землі своєї рідної, єдиноутробної, не порізненої, лелійте її ніжно, і палко, і ненаситно, і до гробу. І без гробу…, але з легким грьобом. Берете ? Я ж даю…!
- А всім, без розбору і кольору ?? - спалахнув лупатими і облизався «Шарік».
- Ні, не всім. З певних пір – сто процентів, не всім, більше так ніззя – за…бали, зрадливі, тріперно-сіфілісні, хай їм грець і рано чи пізно мрець. Великий, загальний п…ць ! – вернулася у попередню позу і попередній вид Джульєтта.
- Давайте, пані Джульєтто, знову … до «не всім», - взяв і собі слово «великий палець лівої руки». – То що ви дійсно до свого існуючого тайкома внутрішнього кола не залучили бодай кількох рицарів, якщо вже не ідеально круглого, то еліпсного столу ? Що, можна подумати, високочолі, елітно-елегійні-релігійні трувери і труба-дури не поповнили ряди ваших перших і найперших читачів, собі і вам письменників, га-а, па-ні Джульєтто ?...
- Лицаря Ордену Рідної Сталі, Великого Магістра Чорного Золота, Коломийського, знаєте ? – «впритул» прямо спитавсь «вказівний палець правої руки».
- Зроду не була в Коломиї. – ствердно заперечила Джульєтта.
- А в Буковелі ?... – «вказівний палець лівої руки».
- Де це ?
- То ви, сяка-така і така-сяка, не знаєте, де файні Надвірнянсько-Яремчанські Карпатські краї.., то ви, курча мама ваша була.., по Мальдівам і Канарам колесите, замість того, аби хоч раз в життю ади сісти та й поїхати до гуцулів, світа Божого увидіти, воздуха свіжого дихнути, ромашок, ріпаку і джинджури візбирати, лісу трохи вірубати, - полум’яно ганив вздовж і впоперек «середній палець правої руки» - певне, мав діда або вуйка, може, нанашка, з Франківщини; може бути й таке, що просто молоко, сир, сметану, яйця звідтам на гвинтокрилі брав. Може бути, – світ вузький, хоч бєнзін дорогий. – Чо-сте пані ніц не знаєте про край люд-ский, а оди вижу файну файку гуцульську курите, вішіванок купу маєте ? Шо-сте з ними робите ? Нащо стриха ломитьсі ? До чого прикладаєте, як болит ? - не вгавав патріотично налаштований хлопійко, йой, не вгавав.
- Як-як ви кажете ,«Бу-ко-вель» ? А-а, Буковель ! – стукнула себе по чолі Джульєтта. – Івано-Франківська область, 30 кілометрів від славного міста Яремче, неподалік Поляниці – населення 622, поштовий індекс 78593, телефонний код +38003434, географічні координати 48”21’03” північної широти, 24”26’38” східної довготи, телефон сільської ради: 3-72-40; голова Никольцьо Поляк – всі в селі дуже файні люди, всі-всі, без винятку, - Бодзьо також, шо живе двадцять років в хаті без фіртки, гоне гребучу, як амазонський клімат, самогонку, б’є регулярно жінку і голосував за регіони, а в Буковелі – в основному погані, бо вони, гади і стерв’ятники, визискують порєдних гуцулів, забирають і скуповують в них землі за гріш, а їх теж безбідні клієнти потім жирують цілодобово під гучну музику з заїжджими і місцевими довгоногими моделями – Юбєнті прівєт.
- Шеф, вона не винна, бігмебоже ! – осяяв твердою вертикаллю «середній палець» в бік обличчя шефа.
- Бризни собі в вухо самогонкою Бодзя без фіртки, бєзтолоч. – не схвалив одверто шеф віраж підопічного. - В Буковелі, коли, скільки, з ким і для чого бували ? – пішло по-другому колу від голови.
- Та багато разів бувала.., та з компанією в основному.., та каталися…
- На лижах, санчатах ?
- На сноуборді, дітваку.
- В сніжки гралися ??
- Била дєла…
- Дітваки. А ви знаєте, шановна Джульєтта, що з легкої, закутаної в рукавичку, руки, що, безсумнівно, належить вам – можемо звірити відбитки пальців, – було здійснено безпрецедентно зухвалий замах на життя якогось там … заступника, якоїсь там … субординації … якоїсь там ОДА (не франківської, ні, ні) під час цього ігрища в сніжки ? Не один він, додаю, стверджує, що бачив і вчував…
- Брехня. Провокація. Заступники ОДА відпочивають не в Буковелі, а в Куршавелі, - це загальновідомо і навіть тривіально, а от, пане всевидючий і всевчуваючий детективе, чому не кримінально, дайте відповідь ??.. Очна ставка буде зі «скривдженим» джентльменом ?
- Поки що, ні – око болить джентльмена, але запевняємо: загоїться, поможемо, в нас Теофрасти Бомбасти Парацельси такі працюють, що перетворюють не лише олово в золото, але й охололу оливу в десятикратний кип’яток. На зуб даю.
- А в мене характерники, і вони нальоту ловлять смертовбивчі ворожі кулі зубами, тими ж зубами, ті ж кулі, повертають з лихвою в груди ворогів. 1:0.
- А мольфари ! Мольфари ! – дався чути голосисто товариш, нанашко якого, гіпотетично, має цупке коріння на Гуцульщині.
- І мольфари, ая, ая. 2:0.
Глава детективів в цей мент робить кислу, як лимон (червоний лимон), фізію, без перебільшення лиховісно оскалює зуби, і ліктем безжально запендюлює в свою «ліву руку», паралельно промовляючи: «передай дальше». Вчасно усвідомлюючи, що спересердя трохи помилився «рукою» - буває, лиш би не « з рукою» - швидко виправляється: запендюлює ліктем в «праву» з тим самим красним слівцем «передай дальше». Ту ж словесну і не вербальну формулу ієрархічно-зворотно і невідкладно застосовує «права рука» до свого колеги, а вже потім плющиться від болю (йому є що доводити, сидячи справа, шефові-шульзі) і, отак коротеньким боковим гусачком, до крикливого «середнього пальця». Коли винуватець, йойкається, тримаючись за ребро, ледаче здимається на ноги Шарік, «ліва рука», і за себе і за ТОГО хлопця додає ліктем в ребро, а контрольний удар, зрозуміло, робить центральний, і за себе, і за всіх хлопців. - Заберіть його до мольфарів, хай перекодують наново, - наказує шеф.
- Істинно кажу тобі, сьогодні ти будеш зі мною в раю, - забирай трудову книжку без вагань, хлопче. – чуйно звертається Джульєтта до жертви кімнати №2. За руки, за ноги, на раз-два-три, моментом притомного від слів Джульєтти, зламаного «пальчика» викидають з уже більш ніж напівтемної кімнати. Темрява боїться незаповненості, і на його місце незабарно появляється «мізинець», - судячи «па-па-ходці», бритви в руках не тримав, але вже брив. Не люблять, курва, западенців, не люблять, навіть гіпотетичних, за сир, сметану чи за яйця, гади ? «Мізинчик» своєю з’явою одразу приніс користь, зробив кімнату світлішою, замалим не світлу, - увімкнув другу лампу.
- Молодець, догадався, путящий пацанок, будуть люди з тебе, шо то значить молодь перспективу вирощувати, відбирати, рекрутувати – підростає нова формація – еліта ! майбутнє наше! Україна має талант ! – не забарився з похвалою кмітливості безвусого бос.
- А я думав, шо там патрон перегорів…- знизав безпорадно плечима «ліва рука».
- Не каркай, патрони не згорають, згорають лампочки, і сотки теж дуже часто, завваж.., - пронизав поглядом помічника – «в руці» аж затерпло. - Тепер, пані Джульєтто, і вас краще видно, і ми вже не такі страшні, - казати правду можна…, - чи ще страшніше стали ?!..
Хлопці хутко стали енергетичним колом, зчепленим способом поручкалися, викрикуючи: АДІН ІЗ УСЄХ І ВСЄ ЗА АДНАВО !
- Державною мовою, будь-ласка. – підловила їх Джульєтта.
Вдаючи, що не чують її, повернулися на пости.
- Говоріть державною мовою, будь-ласка, чому ви не розмовляєте мовою своєї країни ? – невідступно вчепилася Джульєтта.
- А патаму шо ми дєржаву здєлалі – імєєм права. І права імєть, імпєратівноє. – чи не хором відповіли їй.
- А ви забули, що ВОНА ЦЕ УКРАЇНА, що ВОНА ПРАЦЮЄ, досі !!
- АДНА ЗА ВСЄХ І ВСЄ ЗА АДНУ. АНА, АНА. АДНА. – заспокійливо проказав центральний.
На Джульєтту подіяло магічно, умиротворилася, відлягло від серця, розквітла на широке око і у весь рот.
- На чому ми зупинилися ? – спитав бічних магістральний. – Ок, проїхали, поїхали далі – на вільну тему, рєбята.
- Яким дивом – з якого дива, я ж бо знаю – ви так реалістично-буквально описали у своєму останньому романі, задовго як це мало місце в реальному житті, вбивство кимось головного редактора Саврімєнніка, коректора фінансів, коректора економіки Саврімєнніка і пару перекладачів з англійської, французької, німецької і навіть коли-не-коли братніх слов’янських (!), технічного і художнього редакторів, а головне, звідкіля і як передбачили, що часопис і фабрика Русская беседка по-зрадницьки обійдеться з нами щодо ціни на папір, попри те, що Саврімєннік погодився на пролонгацію русскої абетки в українському матірному слові до 2042 року ?!? А про трубу звідки дізналися ? Зізнайтеся – це ви спричинилися до цього всього, це – ви винні, ви – убивця ! Ви – підступна, кровожерна маніячка ! Ви і тільки ви, я наполягаю на цьому !! Ну, зізнавайтеся, леді, вас викрили ! - рвучко і сміло стартував «мізинець», чим викликав їдку і відразливу міну у «лівої руки». Йому було мало гласної і мовчазної похвали глави, він не вщухав, він мітив на більше: – Хто ви, пані-вамп чи куховарка ? Гетера чи одаліска ? Клеопатра чи Крупська ? Ліліт чи Єва ? Дочко, Соломона чи Солона ?.. Хто-о ???
- Я ДАМА-ХАЗЯЙКА. Соломона, але не Соломея. САЛО-МІЯ.
З-за вікна стало раптом чутно багатоголосе скандування : ДЖУЛЯ ! ДЖУЛЯ ! СВАБОДУ АНДЖЄЛЄ ДЕВІС І МАРІЇ АНТУАНЕТТІ !!
- Чуєте ? Чуєте добре ? – звернулася до допитувачів. - На ешафот, мужчінки, дам вперед не припускають, руку дамі не подають. Ось я відповіла, здається, на ваші питаннячка остаточно ?
- То бабці зібралися на гільйотину подивитися, вони за вами ні на лезо, ні під лезо не полізуть, їм шо до смерті, шо до пенсії – однаково недовго чекати, позбудьтеся ілюзій. – прокоментував начальник.
- До пенсії, підозрюю, таки довше… - прокоментувала допитувана.
- Поговоріть, поговоріть.., – договоритися, не з тими. - … «мізинець» не міг не заступитися за патрона.
- Я так поняла, Одувань-чик, сьогодні відвезеш додому мене – ти… Ти молодий.., ти багато говориш.., ще не завжди по темі: палаженіє льожа, не настільки вміло, як ти вважаєш, але ж кількісно…- появилися нотки грайливості в її жестах і голосі. – Мені подобається ті, які багато говорять… і покрикують…
- Вона назвала його Одуванчиком ! – півшепотом заздро збаламутилися чоловіки.
- Я не Одуванчик ! Я Ваньчик ! – підскочив на ноги …ваньчик. – Ви хочете мене зачитати донезмоги, ви хочете мене – вбити !! Ви – ненаситна !! Я знаю, я дивився той фільм, де ви з грузином тим.., шо трилери пише…, бачив ! І в інтернеті читав про вас, будьте певні. Я вивчив кожний міліметр вашого … почерку. Ви гола… - голий лист паперу для мене й так, я… стримую себе, я не піддамся, ні-і !! Хоча, … я бачу букви невідомі…, мєлкий чорний шрифт п’ятиденної нестертості … червонуватим кеглем заголовок… інтерліньяж, очевидно, глибокий… - я забув, розучився читати…
- І ти, Одуваньчику, і ви всі, тут і там присутні чоловіки, та й, до слова, не тільки, вважаєте, що ви – це традиція, я ж бо запевняю вас, кохані-любі, - вона робить широкий жест, реверанс ніжками, від якого чоловіцтву мову відбирає і в піт кидає люто, - ви всі трендиція. Трен-ди-ція. А тому не трендіть, трендиціонали і трендинаціонали, бо тільки справді обрані – традиція. – З багатозначною ледь помітною усмішкою на личку і бєсиками в очках повертає собі попередню позу і маленький борг.
- Бос, - каже зіпрілий до нитки «ліворукий» в близькому до стопорного стані, – я думав главний тута – ти. А в неї, бач, теж гордість є… Ти ж то бачив, бос, чи мені прив
