Проблема руйнування архітектурної спадщини міста в Івано-Франківську акцентується не перший рік. Місто потребує уваги та поваги.
Про кричущу необхідність реставрації у столітніх будівлях та вплив людей на історію журналіст Фіртки поспілкувалась з громадською діячкою Марією Козакевич.
Це інтерв’ю не лише для тих, хто любить місто, а й для тих, хто міг би любити його краще.
Розкажіть про початок Вашої громадської діяльності. Чому вирішили займатися цим?
Громадською діяльністю я почала займатись будучи уже в третьому декреті. Спочатку у нас була така болюча ініціатива з пологовим будинком. Народивши дитину, зрозуміла, що вже терпіти втретє ті умови, які були в пологовому будинку дуже складно. Завдяки тій боротьбі у кілька місяців, народивши в січні, уже весною отримали результат – зробили ремонти у коридорах, у пологовому, поміняли меблі, сантехніку, і в туалетах, і в палатах. Той позитивний результат насправді і дав такий поштовх та розуміння, що якщо прикладати працю, час і бажання, то можна досягнути хороших змін у суспільстві.
Потім паралельно почалися дві ініціативи, які мені були близькі – музейна тема та збереження спадщини. Над музейною темою ми працювали близько року, спільно з Управлінням інвестиційного розвитку писали транскордонний проект співпраці Україна-Польща-Білорусія. У нас був партнер – музей у Любліні, і ми хотіли осучаснити наш краєзнавчий музей. Провести у ньому ремонтні роботи, замінити ті пластикові вікна, які абсолютно не пасують нашій ратуші, встановити дерев’яні за історичним зразком. А також провести всередині ремонтні роботи, адже там немає ні опалення, ні сигналізації, і звичайно самі експозиції вже трохи застаріли, мають радянський вигляд, це дітям нецікаво.
На жаль, та річна робота і наші декілька поїздок у Люблін завершились не дуже весело, тому що грант ми таки не виграли. Але тим не менше залишилось дуже багато напрацювань. Ми розробили новий логотип, сувенірну продукцію, концепцію розвитку музею, працювали з дизайнером над візуалізацією самих приміщень. Насправді був виконаний дуже великий шмат роботи і я думаю, напевне ще просто не час. Можливо пройде певний період і буде розуміння, як у міської так і в обласної влади того, що це важлива виховна річ, це необхідно для виховання свідомого покоління і в тому числі й для збереження спадщини.
Як зародилась ініціатива «ФранківськЯкийТребаБерегти». З чого все почалося?
Паралельно з цією роботою розвивалась й ініціатива «Франківськ, який треба берегти». Сама назва з’явилась просто і легко. Вона констатує сам факт, що дійсно зараз місто в такому стані. І в той же час вона закликає нас до дії, до бережного ставлення, яке насамперед має бути не лише в міської влади, як ми часто думаємо, воно має бути від кожної людини, яка живе чи працює в будинку-пам’ятці архітектури.
Почалося все з появи групи у Фейсбук, в якій я просто викладала фотографії. Гуляючи з дітьми ми просто заходили чи десь у під’їзди, чи фотографували фасади. Коли ти бачиш це все настільки красиве, розкішне - ці гвинтові сходи, метласька плитка з візерунками, стіни вкриті мармуром, якісь цікаві розписи, вітражі, двері з вікнами, різьбленими витонченими деталями і в той же час помічаєш разючий контраст - все настільки занедбане, недоглянуте, брудне, обдерте, купи сміття у під’їздах, двері, понівечені кодовими замками, вікна заклеєні оголошеннями, розбиті шибки, у під’їздах стіни розмальовані, деколи просто по-варварськи обрізані перила на сходах.
І прийшло розуміння, що з цим треба щось робити, а не просто фотографувати. Мало лише показувати, привертати увагу, бо ми в той час робили ще флешмоб з відомими людьми, фотографуючи їх на фоні дверей. Тоді зрозуміли, що треба переходити до практичних дій, щоб показати людям, що це можна і потрібно берегти. Символічно – почали з дверей, так як вони на виду, ними всі користуються, тобто мають не лише естетичне, а й ужиткове навантаження. Забігаючи наперед скажу, що за більш як два роки нашої діяльності двері не лише відкривають будівлі, двері почали відкривати серця містян, стали рушієм до бережного ставлення.
Як самі мешканці реагували?
Спочатку боязко ставились. На жаль, у Франківську був болючий досвід: років 5-6 тому, ще до появи ініціативи, старовинні двері під приводом реставрації десь забирали і вони зникали з кінцями. Були випадки, коли їх просто знаходили десь на ОЛХ, їх продавали у Польщу за грубі гроші. Чуючи такі неприємні історії, звичайно, що в мешканців вселявся певний острах. Але ми пояснювали, розповідали і з кожними наступними дверима вже ставало легше. Бо тоді уже називались адреси, де двері зроблені і люди могли піти подивитись на результат. А зараз мешканці вже звертаються самі. Тобто, дійсно, є довіра. Це дуже приємно, коли люди бачать результат, позитивні зміни в своєму місті.
Загалом уже відреставровано 18 дверей і ще двоє встигнемо змонтувати до нового року. Фактично куди не підеш в центрі міста - все-одно натикаєшся на ті двері. У майстерні зараз у нас знаходяться 4 дерев’яних дверей, і одні із них профінансовані за допомогою «Бюджету участі». Для того, щоб стати рушієм всього цього процесу єдиної людини достатньо. У мешканця будинку на Мазепи, 36 було бажання, він цим захопився і звернувся до нас за допомогою, щоб написати заявку та скласти кошторис. Ми подалися і за підтримки людей нам вдалося. Вадим з вул. Мазепи, 36 великий молодець!
Це випадок коли людина сама «загорілась» ідеєю, а інші? Як знаходите однодумців, фінансування?
Наша робота має декілька різних напрямків. Перший – спілкування з людьми, отримання від них згоди. Другий – огляд дверей безпосередньо майстрами, підготовка науково-реставраційної документації, має бути складена фотофіксація, дефектний акт, реставраційні завдання і відповідно кошторис. Всі ці документи - це робота архітекторів та реставраторів.
Наступний напрям – безпосередньо пошук коштів. Наразі з міського бюджету профінансовано троє дверей, одні – з будинку профспілок з обласного бюджету, оскільки будинок належить області. Всі решта – це або гранти, або підтримка самих мешканців, але вона у відсотковому співвідношення невеличка.
Також підтримують реставрацію підприємці, які працюють у цьому будинку. І часто долучаються меценати, які взагалі можуть не мати відношення до будинку. Бували випадки, що долучались люди, які живуть, або й не живуть у Франківську. Більше того у нас були випадки, коли допомагали люди, які не живуть в Україні. Можу назвати таких два, коли люди зі США, раніше виїхавши з Івано-Франківська, вирішили підтримати ініціативу.
З усіх цих напрямків, напевне, що було найскладніше не так пошук коштів та підготовка документації, як дійсно спілкування з мешканцями. Найважливіше щось змінити в головах франківчан і дати розуміння того, що не можна бути просто байдужим. Тому що, якщо ви байдужі до вашого під’їзду, двору, будинку - це насправді ваше відношення до життя і до міста загалом. А тоді нема чому дивуватися, що місто буває неохайним. Мешканці роблять різні дурниці по відношенню до нього, тому що немає відчуття любові і розуміння цінності цих речей.
Я часто говорю фразу, що ми не просто реставруємо двері, ми реставруємо історичну пам’ять міста, відновлюємо коріння. Тому, окрім самої реставрації паралельним курсом йде популяризація бережного ставлення, заохочення до вивчення історії міста. Ми проводимо багато різноманітних акцій – перегляди фільмів, виготовлення сувенірної продукції, листівок, магнітів, фотовиставки та інші заходи. До цього долучаються навіть діти. У нас був випадок, коли 14-річний підліток намалював листівку з дверима, які ми відреставрували. Є магніти у формі вже врятованих нами дверей.
Нещодавно випустили дитячу гру «Парочки», де намальовані елементи франківської архітектури – вікна, красива ліпнина з атлантами. Тобто, це уже виховний момент для маленьких дітей, які виростають з думкою, що ти маєш бути свідомими містянином, ти маєш це любити. На кожній ігровій картці є адреси, за якими можна влаштувати собі таку квест- прогулянку Івано-Франківськом.
Також у нас є дитячий творчий набір «Казкова вежа» з розмальовкою, наліпками і там ще навіть повирізати можна. Це цікаво, особливо для малечі.
Тобто просвітництво Ви націлюєте не лише на франківців, а й на туристів?
Так. Також ми проводимо різні акції. Мова про Палац Потоцьких, де на розбитих вікнах повісили плакати відомих діячів, у місті розмістили інформаційні стенди з практичними порадами, як дбати про двері, вікна, якщо ти живеш у пам’ятці архітектури. Дуже багато роботи здійснюється. Я сподіваюсь, що в комплексі цю роботу видно. У різних кав’ярнях, Бастіоні, «Urban Space 100» відчутно, що туристів зацікавлює наша сувенірна продукція.
Мене часто запрошують також проводити екскурсії для іноземців, і зазвичай ми починаємо їх з Урбану. І дуже приємно, коли люди купуючи ті ж магніти-двері, потім дуже тішаться, коли під час екскурсії знаходять ці двері в реальності.
А нещодавно я для себе зробила відкриття, коли дочка показала в Instagram хештех #ФранківськЯкийТребаБерегти. Це для мене стало такою приємною несподіванкою, бо я не зареєстрована у цій мережі і цього не бачила. А виявляється, що тема відреставрованих нами дверей в Instagram дуже популярна! І там люди так багато запощують листівок, магнітів, фото дверей Франківська, інколи й двері з інших міст, а їх все-рівно підписують цим хештегом.
Також пишуть, що в такому-то місті України дуже не вистачало б аналогічної ініціативи. До речі, до нас звертаються дуже багато людей з різних міст за порадами, дехто навіть приїжджав в Івано-Франківськ з Чернігова, Одеси. Туди до речі ми самі їздили, бо просили дати практичні рекомендації. В Одесі дуже багато красивих дверей та архітектури. Це показує, що насправді ініціатива практична не лише для Івано-Франківська. До прикладу, той же Львові – до них десь років 8 тому зайшло німецьке товариство GIZ, яке їм допомагало робити практично все від фінансуванням до забезпечення майстрами. Ми ж фактично у Франківську починали ініціативу реставрації з нуля.
Тобто Вам довелося самим долати усі «підводні камені»? Як взагалі вдалось знайти команду?
Так, ми починали самі, від скептичного ставлення, коли люди казали «Та на двері ніхто не дасть коштів. Та це нікому непотрібно. Майстрів немає. Нічого вам не вдасться».
Але, напевне коли ти дуже сильно чогось хочеш, тоді твоє бажання якось відчувають люди, які схожі з тобою за цінностями і вони самі притягуються. Тому у нас з самого початку досить легко сформувалась команда. З того часу ми тримаємось купки.
Загалом в команді дуже різні напрямки, бо треба розуміти, що кожні двері це конструктор. Це і столярка, якщо двері дерев’яні, і ковальство, тому що кожні двері мають решітки, петлі, внутрішні замки, фурнітуру. І ще засклення - треба майстра по вітражах. До цього ж є команда скульпторів по ліпнині. Тобто це чотири різних ремесла. Ми тому навіть і придумали назву хештег #ГільдіяРемісників , бо фактично ми розвиваємо у місті ці ремесла, і це дуже цінно.
Для мене особисто було дуже принципово залучати місцевих майстрів. По ковальству з нами працює Сергій Полуботько, Михайло Заріцький, Михайло Клочко, які фактично формують ковальство у нашому місті. Уже 16-тий раз в цьому році провели Свято ковалів і було дуже приємно, що вони на свій щорічний логотип використали частину металевих дверей.
По столярці у нас є «Фабрика дверей Хіта» - ми починали з того, що у них було велике бажання та розуміння, їм було боляче дивитися на всі ці двері, які нищать, ламають, викидають, міняють на пластик. Вони фактично самі звернулись до нас. Дуже позитивні люди, це фанати своєї справи, я бачу цей вогонь в очах. Зараз вони дійшли до того, що мають окремий реставраційний цех. Також набрали ще людей, які працюють окремо по реставрації. Зараз в роботі троє дверей, це великий об’єм. Ми плануємо ще більше брати, бо є можливості, потужності, люди, які можуть цим займатись.
По склу у нас є двоє майстрів Олег Семянів і Валер’ян Федоряк. Ми стараємось підбирати скло, яке використовувалось в кінці 19го-початку 20-го століть і технології обробки скла, які були притаманні тому часу. По ліпнині працюють брати Пилипинюки, які також і виготовляють нам магніти. А організаційна команда на громадських засадах - це фактично ми з чоловіком.
Також є архітектори, які пишуть проекти, і часто ми консультуємося з істориками, краєзнавцями. Влітку також в команді з’явилися археологи, з якими ми співпрацюємо по Тисменицькій брамі.
Що вирішили з брамою?
Зараз її законсервували - це логічне завершення на цьому етапі холодів. Бо насправді у нас не була самоціль просто покопати і щось там знайти. У багатьох країнах світу такі речі практикують відкривати для огляду, накривають склом, музеєфікують і це роблять для самих мешканців перш за все.
А в нас популярною є фраза «туристична родзинка». Я прихильниця того, що усі ці речі ми маємо робити для містян. Тому що, якщо місто буде красиве, комфортне, затишне, мудро сплановане – добре буде насамперед містянам. А туристи - вони вже підтягнуться, бо відчують, якщо тут добре містянам, то добре буде і їм. Тому, в першу чергу, треба старатися для себе самих.
Ми запропонували проект одразу, коли уже завершувалися роботи і було зрозуміло, який там є об’єм. Мені, насправді, ця ідея просто приснилась (Усміхається – ред.) Я напевне, настільки багато про це думала, як все краще вирішити. А архітектор усе візуалізував. Крім інформаційного стенду роздрукували історію, підготували спільно з археологами Зеновієм Федунківим, Ігорем Кочкіним величезний звіт на 50 сторінок. Презентували його окремо у Художньому музеї, показували перші візуалізації. Хоча є думка, можливо щось підкоригувати, удосконалити. А можливо взагалі варто провести архітектурний конкурс, щоб був більший вибір. Тим не менше один варіант у нас уже є, і тішить те, що вже зараз ми маємо, що показати людям та пояснити. А поки на час холодів брама законсервована піском і чекає весни.
Як долучається влада? Чи вам доводиться приходити самим з ідеями і пропонувати, щоб чиновники допомагали?
Наша співпраця почалась, коли ми вже реставрували десяті двері– на вул. Грушевського, 42. Якось воно спільно почалось в розмові про те що місто могло б сприяти реставраційним процесам і підтримати ініціативу. На даний момент ми відреставрували двері у тих будинках, в яких місто реставрувало фасади на вул. Шевченка, і добрали двері на Мазепи 5, 7,9, де фасади реставрувались раніше, а за двері не було кому взятися. Ці роботи були за кошти міського бюджету.
В принципі, співпраця продовжується. Ми запропонували Департаменту архітектури реставраційну програму на 2019-2021 рр., там близько 30 сторінок. У цьому документі не лише двері, охопили й балкони, металеві огорожі, які деколи просто зрізають та викидають на смітник.
Також у нас в місті є дуже красиві світлові ліхтарі – це такий засклений дах у під’їзді. Колись такий архітектурний прийом застосовували для того, щоб було природнє освітлення. Зокрема світловий ліхтар є на вул. Короля Данила, 1 – це дуже популярний будинок, в якому проводять весільні фотосесії. Є на Січових Стрільців, 6, в будинку на куті вул. Чорновола та Гординського, на Грушевського, 7.
За останньою адресою посипалось скло і цей ліхтар затягнули натяжною стелею. Його там фактично не видно, але я знайшла стару фотографію, де він є, і ми вже спілкувались з ректором медичного університету, про те, що варто таки його відкрити. Тому що такої краси у нас в місті дуже мало і можна фактично перерахувати на пальцях однієї руки. Мені здається, що такі архітектурні елементи можна вносити по одному-два на рік і таким чином за кілька років довести до ладу усі.
Також там є пропозиції щодо вікон, ліпнини. Бо були випадки, коли голова в каріатиди (вертикальна підпора у вигляді жіночої постаті, статуя одягненої жінки - ред.) відпала на вул. Франка. Хоча там, за всі роки, вже руки і ноги не в дуже хорошому стані. Є просто маскарони (скульптурна прикраса у формі голови людини, тварини чи фантастичної істоти - ред.), де навіть точково на фасаді на Незалежності, 18 їх варто підтягнути, відреставрувати і той будинок вже би зовсім по-іншому виглядав.
Хотілось би врятувати і кілька розписних стель, зокрема почати з неймовірної стелі на Січових Стрільців, 10. Вона в дуже поганому стані.
Ми запропонували конкретні окремі елементи включити у Програму, яка розробляється на три роки. Я сподіваюсь, що влада знайде на це фінансування. Бо це зараз у наших руках, оскільки нам залишились фактично крупинки від того історичного славного Станіславова. Ми мусимо зараз їх врятувати. Працювати та робити дійсно хороші приклади та зрушення є кому.
Яким ви бачите майбутнє пам’яток архітектури?
У місті є 559 пам’яток архітектури. Згідно з законодавством кожна має мати свій паспорт. Але їх мають фактично одиниці і це лише з ініціативи окремих людей. Крім того, має бути підписаний договір про те, що мешканці беруть на себе відповідальність та можуть підтримувати будівлю в належному стані. А так як більшість не знають про це, або не хочуть цим займатись, тому бачимо такий наслідок, коли люди кажуть: «Ви нам щось там відремонтуйте, пореставруйте», місто каже «Ну так це ж ваша власність, ми ж не можемо прийти і всім вдома зробити ремонт». А будівля все стоїть, руйнується і чекає поки всі сторони розберуться….
Якщо йде мова про фасад – це частина міського простору. Тут місто звичайно має долучатись, але якщо мова про будинок всередині – дах, під’їзд, підвальні приміщення, тоді, логічно, мали б докладатись і містяни. Бо це також їхній дім, не лише їхня приватизована квартира. Ви ж щодня ходите по цьому під’їзду - значить треба тут прибрати, не треба лишати купки сміття в кутиках та щодня обходити їх. Вам самим має бути приємно дбати про свій дім, свій двір.
У нас є дуже багато невеличких двориків, які могли би бути потенційно дуже затишними і красивими, оскільки вони такі «двори-колодці». Вони закриті і ніхто чужий туди не зайде, ти спокійно можеш до прикладу пустити дитину гуляти, зробивши там лавочку, пісочницю, посадивши дерева. Тобто людина має прикласти до цього час, бажання та любов. А ми завжди чекаємо, що хтось має до нас прийти – комунальники, ЖЕКи, МІУКи і мають за нас все зробити. Нема зараз такого. Зараз не Радянський Союз. Треба брати на себе відповідальність. Чим більше людей почнуть це розуміти і робити – тим краще виглядатиме наше місто.
Наприклад, 100 років тому у кожному будинку навіть робили такі оголошення, що кожен господар має підмести тротуар. Якщо він цього не робить – тоді він платить штраф. Тобто навіть таким способом людей привчали до того, що це наше спільне місто.
З тими ж вивісками також дуже багато питань. Але вже є зрушення в цьому плані.
Також про фарбування фасадів – кожен малює, що хоче: зелене, синє, фіолетове, рожеве. І ти підходиш до пам’ятки архітектури, де і маскарони, і якась красива ліпнина, вікна, двері, але все разом виглядає, як різнокольоровий безпорядок.
А ще, ці вікна як поміняють – одне коричневе темне, друге світліше, третє – біле, четверте ще не поміняне і виходить такий вінегрет. Ти відходиш в бік і бачиш якийсь жах: те, що в тебе має викликати захоплення, натомість викликає зовсім інші емоції і ти розумієш, що люди не можуть ніяк між собою домовитися. Люди дорвалися до приватної власності і не вміють до кінця правильно нею розпоряджатися. Радянський Союз повністю відбив у нас це відчуття, ми досі вважаємо, що оце спільне, але й нічийне. І відповідати за нього має хтось.
Не треба проявляти свою індивідуальність на фасадах. Потрібно шанувати те, що нам дісталось у спадок. А про фасад уже 100-150 років тому подумав кожен архітектор. Там кожна деталь уже продумана, є своя гармонія, краса, в яку втручатися не варто. А коли кожен починає це робити, додавати свій дизайн - в результаті виходить візуальний хаос і приклад несмаку.
Коли Ви спілкуєтесь з франківцями, що про все це говорять вони?
У нас назбиралась велика колекція артефактів, які я постійно стягую додому. Хтось двері викидає, хтось кахлі, оббиту ліпнину. І влітку, коли проводилися фестивалі в Палаці Потоцьких, ми організували таку імпровізовану експозицію, виставку цих архітектурних елементів. Тоді дуже багато людей ходили дивитися, і просто дивувалися, як це все можна було викинути. Я поруч ставила фотографії, де вже стоїть поміняний пластик і люди не розуміли, для чого це мінялося. Деякі двері взагалі в чудовому стані. Одним із них уже за 175 років!
Також робили у тому ж Палаці Потоцьких дві фотовиставки, одна з яких називалась «Внутрішній світ Франківська». Назва така, бо часто ми прогулюємось містом і ні голову не піднімаємо, щоб на фасад подивитися, ні в під’їзди не заходимо і багато про наше місто не знаємо. Тому у нас була мета цією фотовиставкою познайомити містян з Франківськом. Щоб люди і місто нарешті побачили одне одного. Ми виставили світлини красивих світлових ліхтарів, розписні стелі, дахи, дворики, якісь внутрішні елементи оздоблення, плитки, яку ми завжди традиційно з ногами фотографуємо. Фото виклали, утворивши напис «БЕРЕГТИ МІСТО».
І я ходила та вслухалась, як реагують люди. Мені дуже важливо було почути цей фідбек. Різні люди, як старші так і молодші, згадували «Ой, а я колись тут в цьому під’їзді від дощу ховався». Хтось казав: «А в мене в цьому будинку вчителька чи однокласник жили». Хтось стояв і довго згадував, де той чи інший будинок може знаходитись. Хтось просто казав: «О, яка краса! Невже це у Франківську є? Я думав таке тільки у Відні чи в Парижі буває», хтось дивувався «Як же ж так можна було зіпсувати?».
Ми показували контраст архітектурної краси і людської байдужості, я називаю такі фотографії «красуня і чудовисько». Тобто дійсно люди відкривали для себе місто. Я сподіваюсь, що ці емоції як позитивні, так і негативні надихнуть до конструктивних дій і бережного ставлення.
Які іще ініціативи розвиваєте?
Насправді, часто, коли ми подорожуємо по області бачимо наскільки у нас закинуті замки. Це теж окрема тема. Фактично один Пнівський замок пробують реставрувати. Ця ініціатива була місцева. Доля решти поки невідома. Хоча в сусідніх областях є ініціатива і громадськості, і влади, коли замки доводять до пуття. А у нас виходить так, що до замку приїжджаєш і в мене діти кажуть «Мамо, а чому тут така розруха?». А це те, чим ми мали б пишатися…
Ще одна така моя любов – мозаїка. Також подорожуючи з дітьми, я помічала вздовж дороги зупинки з мозаїки. І собі їх колекціонувала. А одного разу просто виставила фотографію у Фейсбук і зразу з’явилось багато людей, які виявляється також фотографують їх. І так фактично сформувалась у нас ініціативна група.
Додам ще, у нас люди часто не мають звички чимось ділитися: чи якимись знаннями, чи інформацією або ж фотографіями, якось тримають все біля себе. Я наприклад, прихильниця того, щоб такі речі показувати. Бо чим більше ти поділишся, тим сильнішою потім буде синергія, люди почнуть відгукуватися – хтось порадою, хтось захоче долучитися щось робити. Тому поділившись, ти насправді отримуєш ще більше.
Наприклад, так після одного фото відгукнувся журналіст Володимир Гарматюк, у якого виявляється вже ціла колекція таких фотографій. І ми вже думаємо разом над тим, щоб випустити книжку з цими зупинками, розробити маршрут. Потім з’явився ще майстер Олег Дунаєвський, який знається на мозаїці – він фактично та людина, яка може це реставрувати. Зараз ми збираємо інформацію і також хочемо якусь із зупинок взяти, як пілотну та почати реставрацію. Насправді, ці зупинки свого роду візитні картки кожного населеного пункту – якась розповідає про історію місцевості, інша має рослинні чи тваринні орнаменти, які дуже перегукуються з народною творчістю. І вони теж мають багато проблем - вони обмальовані, обколупані, заклеєні оголошеннями, десь лавки поламані, смітників немає. Звичайно, що тут проситься також програма, тому що зупинок багато, вони різні - одні зроблені зі смальти, інші з графіту. Тому можна працювати ще у цих напрямках.
Ще одна мрія – осучаснення приміщень обласної дитячої бібліотеки на площі Міцкевича, ми вже відреставрували там вхідні двері та 17 віконечок у Казковій вежі, які ввечері дуже гарно підсвічуються. Логічно – далі заходити всередину і привносити позитивні зміни над виглядом читальних залів. Працюємо зараз спільно з бібліотекарями та архітекторами над розробкою дизайн проекту.
Не так давно була пропозиція від міського голови очолити Департамент містобудування, архітектури та культурної спадщини. Пізніше в одному з інтерв’ю Руслан Марцінків сказав, що ви відмовились. Чому відмовились?
Трошки не таке насправді було формулювання. Історія починалась у Фейсбуці, з того ж пофарбованого у блакитний фасаду РАГЦСу, який, до речі, потім таки після зауважень виправились і перемалювали. Почалося з пропозиції. Ми наважились і віднесли заяву, у п’ятницю була пропозиція, в понеділок ми вже понесли заяву. Всі вихідні вагалися, обдумували, тому що це дуже велика відповідальність. Я розумію, який це шмат роботи, працюючи як громадський діяч в цьому напрямку. Але тим не менше погодилися. Та було зрозуміло, що просто міняти одну людину на іншу – це не дасть результату. Тут потрібні системні зміни.
Перш за все треба було б змінити структуру департаменту. І набрати нових людей. Ми паралельно обдумували, якою мала б бути більш ефективніша структура. Знайомились з досвідом європейських міст. Зокрема у Відні Департамент архітектури фактично найголовніший, бо він створює імідж міста. Це обличчя міста. Це стосується як старої, так і нової архітектури, всього міжбудинкового простору.
І за зразком тієї структури ми запропонували зробити такі зміни у нас. До прикладу у нас в місті є Департамент комунального господарства і є Управління капітального будівництва. В силу того, що Департамент архітектури надзвичайно слабкий, Департамент комунального господарства взяв на себе ініціативу і почав займатися міжбудинковим простором, робити реконструкції вулиць і так далі. Але фактично цим має займатися Департамент архітектури, з яким вони не співпрацюють. Тому що він в’ялий і пасивний.
УКБ у нас в місті проектує і садочки, і мости, і також робить реконструкцію вулиць, знову ж таки абсолютно не контактуючи з Департаментом архітектури. Це дуже дивно. Тому що, коли ти проектуєш садочок, ти маєш звертатись до архітекторів. Чи коли ти робиш реконструкцію вулиці, то як ти можеш не погодити усі ці речі? Треба мати відповідні знання, відчуття і компетенцію, щоб реконструювати старовинну вулицю. Закон України про збереження архітектурної спадщини говорить, що таке робити не можна. Тобто фактично порушується закон.
УКБ проектує міст. Знову ж таки, зовсім не при справах Департамент архітектури. Усе це неправильно. І дуже багато повноважень просто дублюються у всіх цих департаментах та управліннях. Тому дуже логічно, щоб УКБ знаходилося в структурі Департаменту архітектури.
Те саме з архбудконтролем. Є пам’яткоохоронне законодавство, є Департамент архітектури, який має усі ці правила впроваджувати в місті і архбудконтроль має стежити за тим, щоб їх виконували. Зараз маємо, що департамент робить одне, архбудконтроль не виконує свої функції, а фактично тільки догоджають усім забудівникам, бо ж дозволяється все, що хочеш та все, що потрібно їм, а не місту. Відповідно тому ми й маємо житлові забудови у дворах, на території шкіл, в зелених зонах, колишніх промислових територіях Це сором перед теперішніми і майбутніми поколіннями. Це грубе порушення законодавства. Це як риба, рак і щука – кожен тягне у свій бік. І розуміння, що насправді погано від цього усьому місту, бо кожний думає точково, а не стратегічно. Кожен думає виключно про власні інтереси, а хто подумає про інтереси міста? Де державницьке мислення?
Тому, щоб структура працювала вона має бути продумана, злагоджена і усі управління мають «мати одну голову».
Потрібно розуміти, що Департамент архітектури має мати містовизначальну роль. Бо пам’ятки занепадають. У новому будівництві жодна з цих будівель явно не те, що не тягне на пам’ятку архітектури уже сучасного часу - це посміховисько просто. Вони з неякісних матеріалів, абсолютно не мають естетичного вигляду.
Про планування годі й говорити. Місто настільки за останні роки по-споживацьки непродумано забудовувалося, що нас просто чекає колапс. І ніхто із забудівників не хоче це зрозуміти. В той же час садочків, шкіл не вистачає, дороги переповнені, постійні корки, перевантаження комунікацій – це ж ніхто не розраховує. Труби рвуться фактично кожного тижня. Неспроста так відбувається, бо ж має бути усе грамотно сплановано.
Дивлячись на ці всі речі – виникла ідея, яку ми запропонували – реструктуризувати департамент. І друга – ми хотіли команду нових людей. На жаль, поки що міська влада не готова до змін. Ідеї не були прийняті.
Крім того, я пропонувала оголосити конкурс на посаду. Бо так говорить законодавство. На ділі у нас дуже часто всі проходять через патронатну службу. Для мене це неправильний спосіб – усі мають йти в чесній конкурсній боротьбі. Конкурс оголошений не був.
Ще мер заявив, що пропонував мене на посаду у відділ збереження спадщини. Не було насправді такої пропозиції. От такі нестиковки. Тобто фактично моєї прямої відмови не було. Просто не були дотримані ті вимоги, які для мене важливі та принципові, і які я вважала правильними та ефективними в подальшій роботі.
(Примітка: на момент виходу інтерв’ю депутати міської ради на сесії прийняли рішення ліквідувати Департамент містобудування, архітектури та культурної спадщини. За наявною інформацією, на його місці буде створене профільне управління, проте хто його очолить наразі невідомо. )
Марія Козакевич про зміни та розвиток:
Владі потрібно не боятися критики, варто розуміти, що оточення дуже часто хоче тобі догодити і підтакує. А критика завжди сприймається важко. Там уже нас з чоловіком в опозиціонери записують, тому що ми багато критикуємо.
Та насправді, наша критика конструктивна та аргументована. Ми даємо логічні факти зі здоровим глуздом.
Бо нам це болить. Бо ми з чоловіком у цьому місті виросли, все життя провели в ньому, вчилися, одружилися, тут народилися наші діти і нам просто не байдуже, що відбувається. Ти не можеш дозволити собі бути байдужим.
Для когось усі ці речі можливо й не є важливі, бо хтось приїхав сюди тільки навчатись, чи тимчасово тут поселився. Але тим не менше, поважати місто мають всі і всі мають дотримуватись правил та законів. Місто – це те спільне, що нас, таких різних, об’єднує.
І цю повагу ініціативою «Франківськ, який треба берегти» ми намагаємось розвивати, щоб донести до містян та елементарно закохати в місто. Це відповідальність кожного з нас. Влада має задавати мудрий напрямок, а мешканці мають цей вектор підтримувати. І кожен на своєму місці має якісно виконувати свою роботу, робити позитивні зміни. Коли людина знаходиться в красивому місті вона й настрій має кращий.
Наша робота продовжується, бо для нас не має великого значення при посаді ти чи ні. Ми уже третій рік працюємо на громадських засадах, тому що це поклик душі та справа честі.
Розмовляла Олена Британська
