Мандруючи Лемківщиною, розумієш, наскільки невипадковими є слова пісні "Слухай, мила, як той пташок співа". Пташок тут мільярди. Їхні трелі посеред кучерявих лісів, над соковитими луками - усюди. Їдемо раєм такої несамовитої зелені, що вже в перші хвилини після польських Горлиць, на власне Лемківщині, розумієш: тут хочеться залишитись назавжди. Але тут майже ніхто не живе.
Лемківщина - це краса і біль, війна і спокій. Бездоганний коктейль правдивості життя і невідворотності долі. Через півстоліття після жахливої заглади ця земля виглядає чудесним неторканим раєм, у якому гарно і порожньо. Самі лише звірі і обмаль людей. Із колишніх мешканців мало хто повернувся, а нові сюди не поспішають.
Я заснула в машині ще задовго до початку Лемківщини. Прокинулась і не знала, де ми тепер. За вікном синє небо, сонячні луки, лагідні пагорби, квітучі дерева. Чарівний пейзаж, а у мене мороз по шкірі. Раптово стає зле. Комок у горлі, німіють кінцівки, не можу дихати. Може, протягнуло з відчиненого вінка? Питаю, чому у цих гарних горах ніхто не живе, адже люди завжди йдуть туди, де гарно. Це знищене село, - каже Анджей Стасюк. Під нерівними контурами пагорбів і справді можна розгледіти залишки фундаментів, зусібіч зарослих травою. Розумію, чому тут нема нікого. Зле мені стало не через протяг.
Так зле буває, коли вперше довідуєшся, що когось із близьких немає в живих і вже нічого зробити не можна. Роздумую над тим, як довго може місце пам’ятати трагедію, щоби я, цілком чужа в цих місцях, не знаючи, що вже їду Лемківщиною, так гостро відчула її біль. Цей щем у грудях від того, що Лемківщини, властиво, вже немає.
Є бездоганні асфальтовані дороги, якими мчиш крізь ліси і заледве встигаєш помічати вказівники з намальованими оленями і косулями. Є косулі на пагорбах вздовж дороги, які проводжають авто поглядом, не тікаючи. Хижі птахи кілька разів перелітають нам шлях так близько, що можна роздивитися їхнє пір’я і будову дзьоба. Є бобри, які з малого струмка за кілька ночей влаштовують величезну заплаву, аж доводиться вертатися і об’їжджати це новоявлене море іншою дорогою. Є дерев’яні лемківські церкви, двомовні вказівники польською та українською. А Лемківщини вже немає. Ті нечисленні лемки, які після смерті Сталіна повернулися сюди з колишніх понімецьких земель, десь з Цєшина та Помор’я, виступали на сільських зборах проти написів українською - не хотіли виділятися, бо було страшно. На двомовності вказівників наполягла Польща. Держава пам’ятає. Їй важливо хоча б у такий спосіб спокутувати свій давній гріх.
Попри дорогу подекуди стоять давні лемківські хрести із по-дитячому лагідними, як це вдається добрим народним майстрам, обрисами розп’ятого Ісуса. Цю лагідність, вочевидь, диктує ландшафт. Довідуємося від Анджея, що ці хрести вони із друзями відновлюють за кошти, які Євросоюз сплачує за скошування лук. Якщо косити вручну - платять більше. Луки не дичавіють, а кошти ЄС кількома небайдужими конвертуються в збереження пам’яті.
Минаємо вказівник села Чарне. Тут народилося одне з найвідоміших польських видавництв з однойменною назвою, яке заснували Анджей Стасюк із дружиною Монікою Шнайдерман. Видавництво важливе для України, бо віддавна видає польською найбільше сучасних українських письменників: Андруховича, Прохаська, Жадана, Сняданко та інших. У Чарному лише кілька хат на значній відстані одна від одної. В одній з них років зо двадцять тому замешкали Стаюски. Задовго до того Анджей ще дитиною побував у цих місцях і подумав, що хотів би тут жити. А потім їхній друг попросив якийсь час доглянути лам, що паслися коло хати у долині малої ріки. Через тих лам, яких вже давно немає, Анджей із Монікою залишились на Лемківщині на ціле життя. Мають з десяток овець для краси, кількох котів та псів, які час від часу приносять до хати впольованих ласиць.
Зараз живуть у сусідньому селі Воловець у простій хаті, яку збудували самі. Точніше, хату будував сусід-лемко. Він почав вправлятися у столярці саме на хаті Стасюків, а тепер робить у селі все усім тим, хто хоче мати щось із дерева. Дуже шкода, що дехто з поляків вселяється до старих, дивом не зруйнованих лемківських хиж, оббиваючи їх вагонкою, обмуровуючи дерево бетоном. Ще хтось вибудовує посеред лагідних гірських лук якісь огидні палаци з вежами під червоним шифером. Ці ракові пухлини у ландшафті Лемківщини настільки ріжуть око, що здається, що придорожній Ісусик, який бачив, як виселяли довколишні села, плаче тепер через ці бридкі палаци.
Майже всі, хто останніми десятиліттями замешкав у лемківських Бескидах, - дауншифтери. Переважно це поляки, яким все хотілося переїхати з міста в гори, але не до мегапопулярних Татрів. Добре, що саме ці дауншифтери, які вселяються у хижі, дбають про збереження їхнього правдивого вигляду. З іншого боку, важко уявити, як можна спокійно жити у хаті, яка пам’ятає страх і плачі колишніх власників. Хіба що дбання про збереження хижі в такому разі стає для нових власників певним сенсом через плекання дерев’яної пам’ятки історії, продовження дуже гарної, хоч і чужої традиції.
Тисячі овець, які пасуться на полонинах у лемківському Воловці, - це частково омана. Коли бачиш ці вгодовані щасливі стада, хочеться радіти, що на безлюдній Лемківщині процвітає хоча б вівчарство. Але ці вівці - з Татрів. У тих горах так багато людей і так мало місця, що тварин на літо везуть у ці порожні простори, а в кінці сезону вівці пішки пройдуть кількасот кілометрів до свого справжнього дому. Сир, який ми купуємо у Воловці, також не лемківський. Зроблений вівчарями з Татрів за татрянською традицією з молока нетутешніх овець. Лемківськими у процесі народження цього сиру є лише трава, вода і повітря. На вимогу ЄС, вівчарі чисто вбрані, увесь посуд для виробництва сиру - пластиковий. Бринзи тут не роблять, бо не знають. Роблять будз, який купують місцеві, та копчений сир осципек у формі ромбоподібної ялинкової прикраси. Сир спресовують поміж двох дерев’яних форм. Такого не роблять в Україні, бо також не знають. Потім зустрічаємо цей осципек у Варшаві.
У кожній книгарні у кожному польському місті на видному місці - книга "Птахи Польщі". Послухати птахів у Польщі з’їжджається особливий контингент туристів з цілої Європи - спокійні, врівноважені любителі природи, які платять за вхід у національні парки, щоби потім зачаїтися і десь цілими днями розглядати пташок у бінокль. Значна частина цих любителів природи та орнітології їде якраз у Бескиди, на Лемківщину. "Чуєш, мила, як той пташок співа?"
Лемківщини немає, бо немає мови. Там, де хтось мешкає, переважно польська. Про тутешніх лемків усі знають, що вони - лемки. Але мови не чути. Ніде ні музею лемківського побуту, ні кав’ярні з лемківськими стравами. "Вічная ім памят" або "Ту спочиває в Бозі" - написи лемківською зустрічаємо лише на цвинтарях біля ідеально збережених дерев’яних лемківських церківець. Майже усі церкви греко-католицькі, трапляються православні, і лише одна з тих десятків, які ми бачили сьогодні, слугує костелом. Важко собі уявити, що можна якось краще дбати про збереження церков, ніж так, як є з цими лемківськими. Найкращі із них - у списку ЮНЕСКО від Польщі.
Дукля, де з легкої руки лемка Богдана-Ігоря Антонича "Народився Бог на санях", - це сучасне гірське містечко. Якби Антонич жив тепер серед нас, навряд чи обрав би Дуклю для народження Бога. Надто сучасна, надто багато чужинських нашарувань, посеред міста - музей військової техніки, яку залишили після себе радянські гарнізони, що перебували у Дуклі до 90-го року. В Дуклі, на жаль, нічого тепер не виказує Лемківщини.
Ті лемки, що лишилися по селах, знають якоїсь своєї. Бояться двомовних табличок у Білянці, а у Кунковій відвойовують від закриття найменшу школу на цілу Польщу, де вчиться лише шестеро дітей. Обирають солтисом (сільським головою - авт.) і всіляко відстоюють урбанізованого лемка, який повернувся сюди з Варшави і мешкає зі своїм другом-геєм. Продають свої хижі полякам, а самі будуть собі сучасне "єврожитло". Не знаю, чи співають вони вдома лемківських пісень.
Час від часу посеред спорожнілих пагорбів, як якесь більмо на оці, з’являються двері. Великі дерев’яні двері з самим лише одвірком, наче з-під землі, які нікуди не ведуть. Відчинивши їх, зазираєш у простір. Пустка дивиться на тебе через ці двері своїми порожніми луками, лісом і травами. На них схеми розташування хат у селі, яке колись жило на цих пагорбах. Імена, прізвища, трохи сюжетів та історія смерті села. Як правило, "спалене після виселення у відповідь на напад вояків УПА в цій місцині". Також кількість загиблих та кількість вивезених лемків під час операції "Вісла". Кращого пам’ятника неіснуючому селу годі придумати.
Легендарна Ждиня, де щороку в липні відбувається міжнародний фестиваль "Лемківська ватра", нагадує якийсь музей, з якого тимчасово перевезли експонати. Порожній фестивальний майданчик невдовзі переповниться найщемливішими у світі лемківськими піснями, замайорять квітчасті спідниці, тут одночасно замешкають тисячі правдивих лемків, які будуть говорити, сваритись, сміятись і плакати лемківською. Лемківщина станеться тут і тепер. А потім знову розпорошиться по світу до наступного фестивалю. Коли всі поїдуть, до села знову зійдуть із пагорбів косулі, а місцеві пси приноситимуть своїм господарям диких ласиць.
Наталка ГОЛОМІДОВА, Галицький Кореспондент