Пост стосуватиметься російської мови, російської культури і одного "українського діяча".
І може комусь дивно, але почну його анекдотом.
У російській школі нова вчителька молодших класів вирішила познайомитися з учнями без класного журналу.
-Твоє як прізвище?
-Сідорова.
-Молодець, а твоє?
-Іванов.
-А твоє, - звертається до наступної дівчинки. Та зашарілася і мовчить.
-Що сталося?
-Мені незручно вголос казати своє прізвище.
-Ну що ти, - заспокоює її вчителька. – Тут же нічого страшного нема. Ти мені натякни і здогадаюся.
-Те, що в рот беруть.
-А!!! …уйкіна?!
-Ні. Ложкіна…
Прізвище Ложкін (а) відкладу до наступного абзацу. Продовжу про російську мову і культуру.
Коли я ще вчився у своїй СШ №8 м. Львова, ми з 5-го класу почали посилено вивчати російську мову і літературу. Наш клас розбили на групи, як для вивчення іноземної. А вчителька російської мала надбавку у 40% за те, що викладала нам "Радной язик". А наша "українка" Іванна Іванівна, пригадую, з того часу ніколи не піднімала очей, не усміхалась і десь виглядала навіть як побита собака.
Так нас перетворювали у "насітєлєй рускага язика і культури". І Л.Толстого, і Достоєвського, і Єсєніна і т.д. і т.п. я читав у максимальному обсязі. Адже як нам товкмачили – "Ета єсть вєлікая міравая культура".
Ну а тепер повернемось до того, що, судячи із російського культурного анекдоту, в рот беруть. Ви може десь і здогадалися, що мова йтиме про голову президентської адміністрації Ложкіна і його книжку "Четверта республіка". Не буду торкатися його міркувань про побудову української держави, позаяк це банальні і тривалі словесні висери людини, яка за два роки зі своїм Президентом нічого українського (не кажу вже й про державу) не побудувала.
А щоб зрозуміти суть, достатньо однієї фрази, яку цитую довільно. В Україні мільйони носіїв російської мови, та що там мови – культури. І треба зробити так, щоб їм тут було комфортно. Цю думку я можу сміливо вкласти в уста Гіркіна, Плотніцького, Мотороли, Жиріновського і, зрештою, Путіна.
Мені дехто заперечить. Адже дійсно ми маємо справу з великою культурою Толстого і Пушкіна. Тому з цього приводу розповім ще один анекдот.
Потрапляє чоловік після автокатастрофи на той світ і в нього св. Петро питає: "Куди хочеш? До раю чи до пекла?" А той питає: "А де краще?" "Можеш сам глянути".
Відкриває чоловік двері раю. Там всі в білих сорочках на хмаринках про щось тихенько розмовляють. Нудьга, словом. Глянув до пекла, а там пивасік рікою, віскі, музика, голі баби…
-Все, - каже, - до пекла хочу!
Ну його і відправили до пекла. А там вже чорти, смола, кочерга в дупу…
-А де ж баби і пиво, - кричить він.
- Це ж реклама...
Так і російське письменство, кіно та іже з ними, насправді, є рекламою. А пекло – на Сході України з приходом рускаго міра.
Тому краще вже Діккенс з Майн Рідом чи Фенімором Купером.
У мене лише питання до наших патріотів і їхніх партій. Чому Ложкін досі на посаді? Напевно, рило по вуха в кориті.
Отож.