Івано-Франківщина через певні економічні обставини, на жаль, належить до тієї категорії областей, де не дуже добре живеться спортсменам.
Про це та інше йдеться в інтерв’ю Юрія Харченка в газеті «Запорізька Січ» під заголовком «Спортсменка і просто красуня Анастасія Ткачук. Досить молода і амбітна, щоб не потрапити в Ріо», яке ми передруковуємо з невеликими скороченнями, передає galychyna.if.ua.
Вона наразі на світанку своєї спортивної кар’єри, хоча ще п’ять років тому виконала норматив майстра спорту міжнародного класу. Щоправда, через зволікання у владних спорткомітетах Івано-Франківська (звідси і розпочався її шлях у великий спорт) звання їй дали лише тепер, і в Запоріжжі, де Настя вже три роки виступає за це місто. У бігу на 800 метрів вона давно заявила про себе. Скажімо, ще в 2011-му Анастасія стала чемпіонкою Європи серед юніорів, у цьому ж році була срібним призером на чемпіонаті Європи серед молоді й третьою — на командному чемпіонаті Європи серед дорослих. Вона володарка рекорду України в бігу на 800 м серед юнаків (до 18 років) і юніорів. Ще торік Ткачук заробила ліцензію на Олімпіаду в Ріо-де-Жанейро, але за путівку в Бразилію їй ще доведеться поборотися із співвітчизницями.
— Анастасіє, переможниця Олімпіади в Сеулі Тетяна Самоленко якось розповіла мені, що в селі, де вона росла, транспорт не ходив, і їй, щоб всюди встигнути, доводилося бігати. А ви як добігли до Олімпу?
— Я з міста Коломиї, де є стадіон, там і почала бігати. Правда, бігове коло будівельники чомусь зробили не на стандартні 400 метрів, а на 360ѕ Мама залучила мене до спорту в 6-му класі, в 9-му я переїхала до івано-Франківська займатися уже в професійного тренера-легкоатлета і почала навчатися у фізкультурному коледжі. А потім так склалися обставини, що довелося щось змінювати в житті, та й, зрештою, і результатів хотілося вищих. До того ж я познайомилася із запорізьким тренером Костянтином Рураком, досить грамотним фахівцем. Він взагалі-то тренер зі спринту, але і 800 метрів — це вже, можна сказати, теж спринтерська дистанція. Згодом зателефонувала до Запоріжжя, ми щиро поспілкувалися, і я до Рурака напросилася в групу. Він приблизно через місяць відповів: «Приїжджай!».
— В Україні є ще два криті манежі, навіть географічно вам ближчі…
— Один — в Києві, другий — в Сумах, однак річ не в залах, а в тренері. Мені дуже подобався підхід до роботи Костянтина Михайловича. Я побачила, як він займається з Марією Ремінь і Лесею Повх. Я, власне, не та людина, з котрою можна працювати з криком. Знаєте, в спорті є метод батога і пряника, тож мені потрібний тільки пряник. За добре ставлення до себе я показуватиму хороші результати. Костянтин Михайлович це зрозумів і підібрав мені нову технологію бігу, фактично психологічно повернув у спорт. Я була не те щоб зламана, але після Дитячих олімпійських ігор, де зайняла лише четверте місце, у мене настав переломний момент у спортивній кар’єрі. Нічого не виходило, не зростали результати, а тренер допоміг.
— І як вам тут?
— Умови у вас справді набагато кращі — у манежі дуже зручно тренуватися. Звичайно, зі стадіоном «Локомотив», де ми займаємося в літній період, є проблеми, але в Україні тепер дуже мало стадіонів, які підходять для тренувань легкоатлетів. Незважаючи на це, для поїздки на Олімпіаду я виконала норматив ще торік, проте ліцензія в Ріо може бути і у десяти спортсменів, а поїдуть лише троє. Тож ці путівки розігруватимуть між претендентами в середині червня.
— У вас нині дуже щільний графік змагань: із чемпіонату Європи — відразу в Суми на український чемпіонат.
— У Сумах бігла не своєю коронною дистанцією, а 1 500 метрів, і була третьою на фініші. Амбіції в мене, звичайно, були, хотілося перемогти, але допустила тактичну помилку і пройшла дистанцію трохи неграмотно. А великою несподіванкою для команди Запорізької області було те, що ми виграли чемпіонат України в естафеті 4х400 метрів. Адже я і Олена Жушман долали її уже через годину після виснажливої дистанції в 1 500 метрів.
— Знаєте, я надішлю це інтерв’ю в центральну газету Івано-Франківської області, нехай і земляки за вас порадіють. Можете навіть передати їм привіт.
— Не треба цього робити, я розчарована земляками. Вони мене просто віддали сюди і нічим не допомагають. Єдина людина в облдержадміністрації, котра мною ще цікавиться, — це Назар Павлів. Він колишній спортсмен, постійно телефонує, питає про результати, завжди старається допомогти фінансово і чимось нагородити. Коли в Івано-Франківській області склали рейтинг легкоатлетів, то я зі своїми лишень 50 відсотками залікових очок, бо другу половину за всі змагання (чемпіонат України, Європи і т. д.) віддаю Запоріжжю, стала найкращою легкоатлеткою Прикарпаття. і за це все, за цілий рік роботи область дала мені 100 гривень і горнятко на додачу (сміється). Вважаю, що не так багато є спортсменів, котрим потрібна допомога. Взяти хоча б той випадок із моїм харчуванням у Запорізькій ШВСМ (школа вищої спортивної майстерності). Вони нічого не хотіли вирішувати, щоб мені чимось допомогти.
— А чим аргументували?
— Коли я зателефонувала до Івано-Франківська і сказала, що повинна отримати 50 відсотків, мені відповіли: «Ні, ти отримуєш в Запоріжжі». А наприклад, та ж Настя Бризгіна із Луганська, де тепер дуже нелегка ситуація, одержує звідти відразу і все. А Івано-Франківськ, можна сказати, просто відмовився від мене. Якби не Назар Павлів, там взагалі забули б про моє існування.
— Ну а про першого тренера спогади приємні?
— Безумовно! Перший тренер у мене був із Коломиї. Навіть два тренери — Світлана Дорундяк і Петро Лабич. Я постійно підтримую з ними зв’язок, вони завжди за мене вболівають. Навіть ті організаційні питання, які я не можу вирішити, завжди вирішують за мене. Однак тренери — це тренери, а не керівники від спорту, які можуть вирішувати щось суттєвіше…