Рівно рік тому в «Репортері» вийшов перший випуск рубрики «Слідами старого Станиславова». Тоді видання описало будинок готелю «Імперіал», що на розі Мазепи й Січових Стрільців.
Потім перейшло на вулиці та площі старого міста. Минув рік. Філокартичний матеріал по окремих вулицях закінчився, але рубрика виявилась популярною серед читачів.
Тому ”Репортер” її продовжив. Віднині — будинки, які формують обличчя Івано-Франківська. Ну, а якщо у колекціонера Зеновія Жеребецького з’явиться світлина якоїсь «незасвіченої» вулиці, “Репортер” обіцяє неодмінно її подати.
Сьогодні — поштівка 1914 року, яку випустив станиславівський видавець Шраєр. Напис достатньо інформативний: вулиця Сапіжинська, Гіпотечний банк.
Іпотекою нині називають кредит під заставу нерухомості. Тобто ви берете позику, наприклад, під купівлю квартири, яку й заставляєте. За Австрії квартири не купували, а орендували. Іпотечні ж кредити брали частіше для придбання землі.
Кам’яниця на поштівці не одразу стала банком. Дивно, але ця ділянка землі на сучасній стометрівці довший час залишалась незабудованою. Лише в червні 1896-го тут почали будову на замовлення ресторатора Германа Басса. Вартість об’єкта становила 98 818 корон.
Припускають, що архітектором був інженер Георг Шльосс. Наприкінці наступного року будинок здали, і він став першим із чотирьох кам’яниць, які пізніше сформували знаменитий «банківський квартал». Архітектор вперше в місті застосував аркаду на першому поверсі — поєднання галерей, арок і колонади. За аркадою ховалася кав’ярня пана Басса — «Уніон». Від 1 січня 1903 року її орендували кондитери Владислав Кровіцький та Ян Новорольський. Після передчасної смерті коханої дружини Новорольський виїхав до Кракова, а його компаньйон зумів перетворити заклад на справжній солодкий бренд Станиславова.
Порівняно невелике приміщення не задовольняло чисельних клієнтів, тому в 1912 році «Уніон» переїхав у нову кам’яницю Хованців (Незалежності, 4), яка вважалася «найкрутішим» будинком міста. Протягом 1911-1912 років над цукернею працювала адвокатська контора Йосифа Партицького. До Першої світової разом із ним у місті було лише чотири українських правники.
Саме в Партицького проходив адвокатську практику випускник львівського університету Дмитро Вітовський — один із творців ЗУНР. Тим часом старий Басс помер, і у червні 1911-го його вдова Лаура продала кам’яницю Іпотечному банку за 220 000 корон. Як бачимо, за 14 років ціна виросла більш ніж удвічі і це є яскравим доказом того, що найкраще вкладати у нерухомість. Особливо коли вона стоїть у центрі міста. На старій поштівці видно герб Австро-Угорської імперії на аттику кам’яниці. Це дивно, адже Іпотечний банк був не державною, а акціонерною установою. З метою адаптації житлової споруди під банк провели капремонт, оформили операційний зал. Зміни торкнулися й екстер’єру — по всьому фасаду другий поверх оперезав ажурний балкон. Після війни в будинку містилася контора Держбанку СРСР, потім — філія Нацбанку України. У 2003 році філія переїхала у новобуд, а звільнені приміщення придбав банк «Аваль».
Потім його викупили австрійці — «Райффайзен Банк Аваль». Втім повернемося на початок ХХ століття. У 1912 році частину першого поверху — ту, що за колонадою, орендувала книгарня Мар’яна Гасклера. У 1920-х він обшив колони щитами, перетворивши їх на величезні вітрини. За німців магазин називався «Українська книгарня», якою володів бібліофіл і видавець Мирослав Самоверський.
Потім він емігрував до Аргентини, де прославився як знаний філателіст. У радянські часи в будинку працювали одночасно дві книгарні — №1 облкниготоргу та магазин «Букініст». Перша закрилась у 2007-му, а «Букініст» працює й сьогодні є найстаршим книжковим магазином міста.