Івано-Франківськ незабаром буде відзначати свій ювілей – 350 річницю з дня заснування. Міська та обласна влада намагаються широко відзначити цю подію, в тому числі й на історичному рівні. Виконавчим комітетом міської ради 15.03.2011 р. прийнято рішення «Про оголошення конкурсу на виконання проектних пропозицій символічного знаку на місці першої української церкви в м. Івано-Франківську» у скверику поруч з площею Ринок (біля магазину «Природа»).
Цікаво, що саме на цьому місці ніякої церкви (в тому числі й української) ніколи не було. Тут зажди був єврейський квартал, знесений під час акцій Голокосту фашистськими окупантами в 1942 році.
Євреї не тільки проживали в місті Станіславові (колишня назва Івано-Франківська), але й брали участь у його створенні та розбудові на рівні з трьома іншими національними громадами: українською, польською і вірменською. Місто власне й було розділено на чотири частини, які привілеями засновника Андрея Потоцького були надані саме цим громадам.
«У 1668 році остаточно сформувалося розселення різних громад на території фортеці: українці та поляки мешкали у північно-західній частині міста, вірмени – у східній, євреї – у південній» («Золоті сторінки України», видання Меркурі Глоб, 1996 рік, стр. 73.)
Отже, в південній частині фортеці, де нинішня влада Івано-Франківська знайшла «першу українську церкву», жили євреї. Більше того, тут досі поруч знаходиться і їх синагога. Вулички, які нині утворює згаданий сквер, називалися «Жидівська нижча та вища». Так їх описує відомий польський історик І. Грибович у книзі «Історія окружного міста Станіславова в Галичині в 1847 році»:
«Будинки в самому місті, а передовсім навколо ринку, належать здебільшого жидам – місцевим купцям. Будинки у передмісті належать католикам –торгівцям, міщанам, ремісникам, урядовцям і частково руським священикам».
Отже, тут, на площі Ринок, стояв звичайний єврейський будинок, що був знищений фашистами в 1942 році.
Єврейське населення в першій половині 20 сторіччя складало в місті Івано-Франківську понад 50% відсотків. Змиритися з такою цифрою та історичною спадщиною цього народу ( в місті діяло близько трьох десятків синагог, а ще десятки шкіл, культурних, наукових та спортивних єврейських товариств) фашисти не могли. Більше того, в місті у 1941 році було створено єврейське гетто, де на протязі трьох років гітлерівці розстріляли 120 тисяч євреїв, мешканців міста та області.
Німецька влада попри знищення єврейського народу, взялася також і за знищення єврейських кварталів на площі Ринок. Причому будинки знищували разом з населенням: частково спалювали, часто підривали. Гітлерівська влада мала свій план щодо розбудови міста і їм чомусь треба було розширювати міські площі: і перед вокзалом і перед ратушею. До речі, зносити мали також і саму ратушу, але не вистачило часу (мабуть там планувалося спорудження пам’ятника Гітлеру).
"На початку квітня 1942 року капітан Штреге, який був одночасно капітаном оборони міста, вирішив упорядкувати площу перед залізничним двірцем... Наказали зруйнувати всі будинки біля вокзалу... Задумано згідно з проектом на цьому місці закласти сквер... Комендант міста відчувши смак до руйнування, наказав потім зруйнувати цілий блок будинків, який стояв між Ринком. Потім наказав зруйнувати будинок старого кагалу і головну синагогу - найдавнішу та найціннішу пам'ятку архітектури міста. Згодом він хотів зруйнувати ратушу, мав намір висадити її в повітря і навіть одержав дозвіл уже на це від вищої влади... Руйнування будинків йшло досить швидко, але вивезення вантажу через брак підвод стало проблемою. Тому проклали залізницю від Ринку через низку вулиць до багна, куди звалювали вантаж. Працювали цілодобово..." (Ю.Фоєрман, "Щоденник зі Станіславова(1941-1943 рр.) Видання "Лілея- НВ" 2009 р. стр.37-38).
Мешканців будинку з площі Ринок перевозили вночі на цвинтар в район нинішнього міського озера, і розстрілювали. Ось як описує ці жаливі дні, один з мешканців єврейського кварталу Ю.Фоєрман в згаданому «Щоденнику зі Станіславова (1941-1943 рр.):
«У першій годині почався розстріл. Наказали зібратися групами, зняти верхній одяг, до сорочки, і погнали до могили. Живих примушували стрибати в могилу. Четверо стріляло з кулемета по тих, що лежали в могилі… Кидали до могили вагітних жінок, матерів з дітьми на руках і стріляли по них безперервно… Ті, хто стріляв, змінювалися, пригощаючись у вільний час бутербродами…
Відтак почалося полювання на приречених, яке тривало до ночі... Увірвався німецький жандарм з криком, щоб усі вийшли вниз. "Цінні речі беріть з собою, тому що ви будете ними користуватися"... Нас відвели до ратуші, де на сходинках підвалу ми відпочили...О четвертій годині розпочали екзекуцію. Жидів виводили групами на площу. Там усі мали роздягатися наголо і лягати на землю. Відтак у них стріляли... »
В 2000 році під час реконструкції площі Ринок громадське об’єднання «Наше Місто» домоглося в міської влади трасування території перед ратушею, де колись були згадані єврейські квартали. Щоправда, сьогодні жодної таблички на місці людської трагедії немає, більше того, там проводяться різного роду гуляння і масові рекламні заходи. Зрештою, про Голокост в Станісловаві (Івано-Франківську) більше можна дізнатися в Музеї Голокосту у Вашингтоні Ді.Сі. (США), де є спеціальна виставка, присвячена жертвам станиславівського гетто. В Івано-Франківську ті страшні події 1941-1944 років чомусь не стали важливими для елементарної згадки. В згаданому скверику біля Ратуші, ГО «Наше Місто» закликало владу встановити пам’ятний знак на згадку про трагічні події єврейської Катастрофи, більше того, був розроблений проект віднови будинку, на першому поверсі якого мав бути музей Голокосту. Однак ця ідея не була реалізована, а порожнє місце біля ратуші вабить до себе не тільки торговців (тут впродовж 20-ти років діяв стихійний ринок продавців сушеної та в’яленої риби). До речі, це місце притягує до себе різні сумнівні пам’ятники. В радянський час тут стояв пам’ятник «пісяючому хлопчику». В останні роки місцеві ентузіасти намагалися встановити тут пам’ятник хрущу, і ще казна чому. І ось нарешті остаточне рішення, яке безумовно призведе до побудови чергової (з сотень існуючих у місті) каплички на згадку першої української церкви.
Де ж була перша українська церква в Станіславові – не так вже й тяжко дослідити, оскільки місто Станіславів утворилося три з половиною сторіччя тому, в час, коли все старанно записували й, головне, документували.
Так, от найвизначніший і найавторитетніший історик та краєзнавець Івано-Франківська професор Володимир Полєк (засновник і перший голова громадського об’єднання «Наше Місто») дослідив, де була перша українська церква:
«Найбільш ймовірно, що ця дерев’яна церква на час перебування мандрівника Ульріха фон Вердума у Станіславові (1672 рік) була на місці сучасної греко-католицької катедри. Це підтверджується інформацією з 1851 року, коли дописувач із Галича писав, що у 1674 році «молоде братство» подарувало Церкві Введення келих. І тут же він уточнював, що «русини через судьбу неприязно постраждали, где костел по-єзуїтськи нині (тобто у 1851 році В.П.) одданий на церкву, там де була церква Введення.
Отже, церква Введення була на місці поєзуїтського костелу, переданого українцям греко-католицького віросповідування під церкву». (Володимир Полєк, «Майданами та вулицями Івано-Франківська, видання «Львів. Світло й тінь» 1994 рік, стр. 18.).
Академік Володимир Грабовецький публікує переклад Копії з привілею 1658 року, виданого українській громаді м. Станіславова на спорудження церкви, організації братства, відкриття могили та читальні, і що зберігається в Івано-Франківському краєзнавчому музеї, де сказано:
«Я, Андрій з Потока на Станіславові, Потоцький воєвода і генерал земель, Київський, Галицький, Коломийський, Лежайський староста. До відома кому про те належить знати. Хоч-не-хоч внесене прохання міщанами, які остаються при своїй грецькій вірі, на побудову церкви під тим титулом, якого вони хочуть мати з дозволу отця преподобного Львівського Єпископа. Я виділяю під цю міську церкву площу в тому місці Станіславові по правій руці, яка прямує з міста до порти біля валу в окрузі, який давно є виміряний…
Шпиталь належить до цієї церкви, йому убогі місця і площа визначаються за брамою. Діялося в Станіславові дня 14 місяця вересня 1658 року» (Академік В.Грабовецький «Істрія Івано-Франківська», видання «Нова Зоря», 1999 рік, стр. 86).
Отже, «порта», або «ворота» по-українськи, це відомі Тисменицькі ворота, що й знаходилися неподалік (поблизу палацу Ґартенбергів), тобто майже поруч з нинішньою Катедрою УГКЦ. Тут же й згаданий «вал в окрузі», тобто ще нині існуючий фрагмент фортечного муру. Й, головне, шпиталь – морфологічний корпус Медінституту.
«Потоцький дозволив українській громаді побудувати церкву і заснувати при ній братство, школу і будинок для старих». («Золоті сторінки України» видання Меркурі Глоб, 1996 рік, стр. 73.).
В.Грабовецький допускає, що в передмістях Станіславова було три українські церкви. Зрештою, якщо одна з них й знаходилася поруч з вірменським костелом, наприклад в районі нинішнього «білого дому», чи філармонії, то це ще не значить, що пам’ятний знак треба встановлювати у скверику біля ратуші, де був єврейський будинок.
Інший відомий дослідник міста Михайло Головатий твердить, що «з давен-давен ділянка ( біля музичного училища по вулиці Січових Стрільців) належала УГКЦ. У 17 столітті тут стяла дерев’яна церква св. Варвари, яка в 1846 році була розібрана. В 1935 році тут була збудована бурса» (М. Головатий «200 вулиць Івано-Франківська» видання Лілея-НВ, 2010 рік, стр. 347).
Отже, якщо говорити про найдавнішу українську церкву, то пам’ятний знак на її згадку треба було б поставити саме тут, поруч з музучилищем.
Підсумовуючи вище сказане, зауважимо, що НІХТО з істориків, краєзнавців, релігійних діячів не буде заперечувати того історичного факту, що на місці в скверику біля ратуші НІКОЛИ НІЯКОЇ ЦЕРКВИ не було. Це більше ніж очевидно. Якщо так, то для чого тоді міській владі так брутально перекручувати історію? Щоб продовжити традиції Гітлера з винищення історичної пам’яті про єврейське населення міста?
Автор цієї статті завжди схильний знаходити причини в більш банальних речах. Якщо французи кажуть «шерше ля фам», то івано-франківці мали б казати в таких випадках - «шерши за будівельником». І в цій справі не обійшлося без забудовника. Це може бути пан Колковський, який проник в ряди партії ВО «Свобода» і став депутатом Івано-Франківської міської ради. Саме він взявся за забудову так званого «будинку Ющенка», де попередня міська влада, втягнувши в аферу сина і першу дружина Ющенка, намагалися побудувати казино поруч з єдиною уцілілою в місті синагогою. Так от, не виключено, що черговий забудовник окинувши своїм «забудовним» оком безхозну високоліквідну територію скверика, взявся проштовхувати ідею з капличкою. Тільки от в Івано-Франківську забудовник і капличка - це вибухонебезпечна суміш: там, де вчора стояла капличка - нині може появитися дев’ятиповерховий будинок.
Сумно, але рішення Івано-Франківської влади вже прийнято, причому без залучення до обговорення не тільки широкого кола експертів, але й навіть представників єврейської громади, які до того місця у скверику мають первинне історичне право.
Тепер же останнє слово залишається за духовенством УГКЦ, яке повинно підняти свої історичні архіви і ДОКАЗАТИ документально, що це місце колись належало їм, або ж може просто, по-християнськи, вирішити: чи встановлювати свої релігійні символи на території, де сторіччями проживав біблійний народ, і де сталася жахлива трагедія сотень невинних людей.
Андрій Микитин, «ОстроВ»
|
|
||
|
||
|
||
|
||
|
