Пропонуємо другий нарис з майбутньої книжки журналіста Богдана Скаврона, яку він зараз готує до друку. Збірка стане своєрідним підсумком за двадцять років знайомства автора з горами і людьми. Наразі Богдан Скаврон вибирає видавця і не розглянув ще всі пропозиції.
ГОРИ І ЛЮДИ. ГУЦУЛЬСЬКІ КОСМОНАВТИ
...Дорогою до Бiлих Ослав менi подумалося, що життя пастухiв на полонинi чимось подiбне до перебування на космiчнiй станцiї. Така сама вiдiрванiсть вiд свiту на довгi мiсяцi, суворий побут без зручностей цивiлiзацiї i робота без перепочинку — худiбка вимагає догляду. Навiть запас більшості продуктiв пастухам доводиться брати із собою. Чи не тому проводи на полонину часом вiдбуваються не менш урочисто й поважно, нiж звичний тепер запуск космічної ракети?
На полонину пастухи йдуть у травнi, коли у високогiр’ї ще подекуди лежить снiг. А повертаються на долину наприкiнцi серпня, як трава стане занадто жорсткою для пашi. Уже зовсiм скоро пастухи та вiвчарi зiйдуть з полонин i знову зустрiнуться зi своїми односельцями, вiд яких хiба зрiдка якась вiстка приб’ється туди на верхи, попiд хмари. I далеко не завжди знайдеться мiж нинiшнiх пастухiв такий смiливець, що наважиться знову погнати худобу-маржину на полонину на друге лiто.
Перед цiєю поїздкою я вже знав, що цьогорiч бiлоославським пастухам влаштували врочистi проводи на полонину: зi святковим концертом, народними забавами, виставкою робiт народних умiльцiв. За селом, в урочищi Дремблюшка з такої нагоди спецiально спорудили дерев’яну сцену. Як iнакше, бо ж гостi були тут i з iнших районiв, i з обласного центру i з Києва, i навiть з Австралiї.
Степан Ципин, чи не найстарiший карпатський пастуший ватаг, був верхи на конi i в парадному вбраннi. Перед тим, як рушити в гори заспiвав чомусь сумної: “Вiвцi ж мої вiвцi… Хто вас буде пасти, як мене не стане?”. Тепер я знаю, що старий пастух тодi трохи злукавив. Бо пастух таки залишився, а от овець у Бiлих Ославах вже майже не стало. Принаймнi на Рокету Степан Юрович цього лiта погнав лише кiлька десяткiв корiвок та телиць. Та й тих — у спiлцi з худiбкою iз сусiднього села Банi Березової.
На полонину спершу йдеться дорогою, а потiм ледь помiтними стежками-плаями. Корови йдуть поволi, тож мандрiвка на Рокиту займає у пастухiв десь зо чотири години. Але нiхто не поспiшає. Тут усе все робиться заздалегiдь i все вiдбувається вчасно.
...Обiдньої пори жiночка у Бiлоославськiй сiльськiй радi вiдмовляла мене вiд подорожi на полонину. “Ви там неодмiнно заблудите, — запевняла вона мене. — Туди немає дороги, треба йти стежками через лiс”. Нарештi порадила зачекати два днi, коли буде йти нова змiна на... ретрансляторну телевежу,яка стоїть поряд з пастушою стаєю на полонинi. Комп’ютерний монiтор, що виблимував перед працiвницею сiльради, раптом нагадав менi, в якому столiттi ми живемо. Приречено зiтхаю,зрозумiвши, що того старосвiтського пастушого життя, коли довкола були лиш безлюднi гори, в нашу космiчно-комп’ютерну еру, я вже, на жаль, не застану. А так хотiлося, бодай краєм оказазирнути в минуле!
Звичайно, я й перед тим сумнiвався, що на полонинi, як у тi давнi часи, пастухи ходитимуть в постолах i просмолених сорочках та виграватимуть на флоєрах. Але незвичного поєднання традицiйної архаїки в побутi полонинських пастухiв та такої виразної ознаки сучасної цивiлiзацiї як телевiзiйний ретранслятор, я не сподiвався.
Далi — бiльше. Двоє бiлоославських пiдлiткiв, що погодилися таки провести журналiста до пастухiв, розповiли не менш цiкавi iсторiї про побут сучасної полонини. Поки ми виходили за село, один iз хлопцiв захоплено розповiдав, що по недiлях на Рокитi можна побачити справжнiй екстрiм. Парубки iз сусiднiх Чорних Ослав, осiдлавши мотоцикли, гасають полониною як справжнi байкери. Десь на Петра один хлопчисько добряче побився, упавши разом з мотоциклом. Добре, що поряд була машина, на якiй приїхали сюди вiдпочивати якiсь туристи, i бiдаку вчасно привездли в лiкарню.
Мої супутники твердо переконанi, що назва цiєї полонини — Рокита — з’явилася вiдтодi, як тут збудували ретрансляторну вежу, яка справдi, нiби ракета стримить на вершечку гори. “Коли я був малим, то думав, що там, на горi стоїть справжня ракета, люди туди заходять i там собi живуть”, — зiзнався один хлопчур. Я знову пригадав свої космiчнi асоцiацiї стосовно побуту пастухiв i посмiхнувся.
“Якщо добре попросити, то можна зайти досередини i подивитися, якi там є телевiзори, — тим часом захоплено розповiдав хлопець. — А якщо залiзти на вежу, то звiдти навiть Коломию видно — ввечерi таким синiм свiтлом за горами свiтиться”. Роблю для себе висновок, що цiкавiсть до новiтньої технiки явно переважає у цих сiльських дiтей iнтерес до пастушого життя.
“А коли були проводи на полонину, то один пастух виграв магнiтофон, — каже iнший мiй провiдник. — А ще їм цього року подарували телевiзор. Вони взяли те все з собою на полонину”. Пiсля цих слiв моя надiя застати бодай шматочок гуцульської романтики на полонинi зникає остаточно.
...Нарештi полонина. Дорогою ми двiчi робили перепочинок бiля струмкiв, щоб напитися води, яка уже через кiлька крокiв знову виходила з потом. Крутий пiдйом i нестерпна спека робили своє. Сонце в тi серпневi днi, нiби вирiшило вiддячити за прохолодне i дощове лiто.
“Тяжко було цього року, дощi лили, корови вiд того хворiли”, — бідкався Степан Ципин, який саме пiдтримував ватру в пастушiй стаї, чекаючи коли його помiчники приженуть корови iз пашi. Ватра має горiти на полонинi безперервно. Кажуть, що попiл вiд такої ватри пiдсипають худобi, аби та не хворiла.
“Але, — сумно всмiхається старий пастух, — даєш той попiл чи не даєш, все одно корови хворiють. Особливо, якщо така, як того лiта, дощова погода. В неї понос — її на сухе треба покласти. А де я їй тут на полонинi сухе мiсце після зливи знайду?! Та якось лiкуємо. У нас тут своя ветеринарна медицина — кменю шукаємо, горiлки даємо”.
Виходимо з кухнi i йдемо до пастушої стаї. Степан Юрович стишує звук у магнiтолi, що стоїть на столi i ловить якесь мiсцеве радiо, водночас вмикає маленький переносний телевiзор. Якийсь латиноамериканський серiал заблимав на екранi i пастуший ватаг зацiкавлено почав дивитися кiно. Очевидно, вiн чи не найвдячнiший глядач серiалiв, якi можна безперервно дивитися цiле лiто. Поставивши на стiл будз, вурду i масло, що їх готують тут самi пастухи, ватаг кладе поруч магазинний хлiб. Каже, що пiд час виходу на полонину бере з собою кукурузянку, борошно, крупи, щоб мати з чого готувати кулешу. Воду привозить вiд джерельця на дерев’яних маленьких санях, в якi впрягає коня. Сани ковзають по травi гiрше, нiж по снiгу: але конячка тягне.
Я пригадую чутку про одного малого мiсцевого пастушка, який не витерпiв полонинського життя i втiк вiд дiда Степана. Таку iсторiю менi розповiли ще в селi. Пастуший ватаг зiтхає й розводить руками: “Щоб бути пастухом треба мати охоту, iнститутiв для того не треба, аби лиш мав бажання то робити. Та вже нинi нема таких пастухiв, якi були колись — з гiр, твердi хлопцi”.
Теперiшнi, каже Степан Юрович, справдi не витримують такого житя. Хоч, нiби i зручностей тепер є значно бiльше (радiо i телевiзор), нiж було колись, та все одно пастушки з полонини тiкають. Старий пастух називає таких пустими вуличниками, i не розумiє, як можна тут нудьгувати: коло худоби стiльки роботи, що нема часу на нудьгу.
Старий пастух сумує за давнiми часами. Розповiдає, що тепер полонина вдесятеро змалiла, а за радгоспу тут було 180 гектарiв пасовища i паслося 400 овець, 40 корiв та 150 телиць. Люди вiвцi бiльше не тримають, бо нема на що — лiжники й кептарi вже не моднi. А ще, каже дiд Степан, колись так вмiли на полонинi забавлятися, як тепер i на весiллi не вмiють. Хтось грав на гармонiцi, в когось була сопiлка — i пiсля роботи ввечерi вже й натанцювалися, i наспiвалися, як то кажуть, набулися. А теперiшнi, мовляв, зовсiм забули гуцульських пiсень i звичаїв.
“Питаю якось одного, — каже Степан Юрович, — як колись гуцул гуцулку закликав? А вiн не знає. То ж було так. Йде гуцул верхами i спiває: “дай-дай-дай-дай-да-дай”. А гуцулка, яка не проти того, йому й вiдспiвує: “на-на-на-на-на”. Тодi й сходилися”.
Може, тому й сумує старий гуцул за давнiми часами, що нiяка гуцулка на його спiванку вже не вiдгукується?
...День на полонинi Степан Ципин починає i закiнчує молитвою. Йому добре знати, що пробути щасливо лiто на полонинi можна хiба з Божою помiччю. Ох i натерпiвся вiн якось страху, коли зiткнувся вiч-на-вiч з ведмедем, який залiз у загорожу, щоб задерти корову. Але не злякався пастух, вiдстояв худiбку. Та не тiльки вiд дикого звiра небезпека на полонинi. Найгiрше — самотнiсть, вiдiрванiсть вiд свiту. Часом станеться щось з пастухом, а допомоги чекати нiзвiдки — село аж ген, у долинi. Дiдовi Степану довелося пережити смерть свого зятя, який помер саме за таких обставин — на полонинi, вiд серцевого нападу.
Сонце котиться за гори, я поспiшаю, щоб до смерку зiйти у долину. Прощаючись iз гуцульським ватагом, бажаю йому щасливо долiтувати i зарiк дочекати ще одного полонинського лiта.
Богдан СКАВРОН
серпень 2004 рік, ВІКНА