Нині в Україні живуть дві українські спільноти. Світогляд першої (більшої) формує телевізор, а світогляд другої (меншої) — інтернет. Донедавна я вважав — чисто умоглядно — що кількісне співвідношення десь 10 до 1. Опитування, проведене Інститутом Горшеніна з 8 до 17 лютого цього року, трошки скорегувало мої уявлення.
Цифри «горшенінців» наступні: на пропозицію назвати три основні джерела, з яких вони найчастіше отримують інформацію про події в країні, 97,5% назвали телеканали (88% — українські, 8% — російські, 1,5% — інші закордонні). Майже 30% відповіли, що отримують інформацію з українських новинних сайтів, а майже 6% — з відповідних російських. Аудиторії «Вконтакте», «Фейсбуку» та «Однокласників» склали відповідно 8,5%, 7,2% та 5,3%.
Хоча представники двох спільнот ходять одними й тими ж вулицями, спільно отоварюються в супермаркетах й, навіть шлюбляться поміж собою, вони є носіями принципово двох різних світоглядів — або ж, якщо комусь хочеться, ментально-ціннісних субстратів).
Політичні уподобання української «теленації» ми приблизно знаємо за прізвищами переможців виборів та за назвами успішних телевізійних проектів, які у нас для сміху називаються політичними партіями. «Теленація» достатньо консервативна. Її улюблені блазні іноді не сходять з вершин рейтингів довгі роки. Політичні уподобання «нетнації» більш строкаті, примхливі та динамічні. Про довгі роки там не йдеться. Лідери симпатій і вектори лайкання там змінюються практично відразу після того, як кілька популярних блогерів зустрічають (зовсім випадково, ми віримо) товстенького вухатого гаманця.
Ще разючіша різниця між двома спільнотами у культурній сфері. «Теленацію» розважають та духовно наснажують паперові та екранні твори доби народницького романтизму та радянського модерну. «Нетнація» тягнеться до сучасного та «просунутого», хоча й сприймає принагідний продукт через смакові фільтри власників торентів і розкручених у веб-просторі носіїв провінційного гламуру.
Представники мережевих племен здебільшого молодші та заможніші за «телепузиків», мешкають у середмістях і працюють у невиробничій сфері. В їхньому середовищі йде інтенсивне формування особливої мови, для якої нормативна українська є лише одним із джерел лексем та стійких словосполучень. Якщо до компанії мережевих випадково попадає клієнт «зомбоящика», він швидко губить напрям розмови і, зрештою, випадає в осадок.
«Нетнація» швидко консолідується навколо певного — ситуативного і вібруючого — набору мемів, які функційно заміняють їй ідеологію. Українська «нетнація» не зовсім доречно вважає себе сучасною та мобільною. Хоча насправді вона у своїх вподобаннях віддзеркалює, в кращому випадку, світові настрої кінця минулого століття і за межами своєї країни, за великим рахунком, нікому не потрібна.
«Теленація» меншої, «нетнації», як спільноти вперто не бачить. І не тому, що вона не помітна, а тому, що у «зомбоящику» цю спільноту чітко не окреслюють, а її окремі представники, потрапляючи на телевізійний екран, визнають за краще прикидатися або праведними дітьми телевізора, або шлангами у чистому вигляді. Відповідно, «телепузіки», спостерігаючи за ними, кажуть: наші хлопці. Або ж, відчуваючи щось «не своє», просто відключають ту частину мозку, де повільно в’януть обмиті зерновими спиртами аналітичні угрупування нейронів.
Обидві спільноти об’єднує підозра — вони підозрюють, що живуть на «Титаніку», який вже зустрівся з айсбергом. Вони також підозрюють, що рятувальні човни давно вкрадені і продані. Проте відчувши, що вода підступає до житлових палуб, кожна з комунікативних націй рушить до порятунку своїми коридорами і трапами. Можливо, вже у відкритому морі, чіпляючись за уламки меблів, вони знову об’єднаються у щось спільне.
Шкода лише, що акулам буде на це начхати.