Недавно відмічали, за різною психологією, свято Перемоги і День Пам'яті. Задамо собі питання, українці. За яку Батьківщину наші прадіди, діди, батьки, брати, сестри і уже онуки впродовж віків воювали, загинули, їхні нащадки втратили землю, багато з них мову, морально травмувались?
А може ту, що знищила геноцидно мільйони, внаслідок штучно організованого Голодомору на землі, одній із найбагатших хлібом у світі, вивезла у Сибіри, на щастя не всіх, виявилось - не стало вагонів.
Пізніше сотні тисяч юнаків, які досягли призовного віку, під час окупації у лівобережних регіонах України (і могли мати інший менталітет), багатьох навіть без форми і зброї було практично втоплено у Дніпрі, при штучно прискореному, без нагальної потреби визволенню Києва до річниці пролетарської революції. Слід сказати місто було майже знищено, заміноване тодішньою владою до приходу інших загарбників - німців.
Для чого зараз перед виборами політичний ажіотаж з приводу пам"ятників, назв вулиць у захист жорстокого Жукова, який мав безпосереднє відношення до цієї і інших подібних "військових" операцій.
Хіба можна забути про Галичину, завойовану під час Першої світової війни, перед другою, після неї та замордованих і знищених, про що свідчать заповнені тюрми 41-го Західної України мертвими, також вивезених до названих Сибірів, навіть із території поділеної Польщі. За що???
Сини Галичан, по аналогії з Дніпром, у 1944 році, для свідомого знищення, були призвані до чужої армії та загибелі у Кенігсберському котлі. Де Вони? До тепер про більшість із них нічого не відомо, де їхні могили не можуть навіть розказати безмовні Хрести Пам"яті, поставлені як символи на багатьох цвинтарях. День Скорботи і тільки згадка про жахливу війну без перемоги між двома загарбницькими світоглядами, де Україна постраждала найбільше.
Тих хто лишився живий "після перемоги" кинули на Далекий Схід, продовжувати воювати за "батьківщину", щоб не пішли в ліси, пам"ятаючи про жахливі акції "перших совітів" 39-41 років 20 століття в Західній Україні. Логічно, по аналогії, з боку "старшого брата" пояснюється призив більшості військовозобов"язаних Галичан через чехословацькі події, щоб були під контролем.
До тепер Галичина, її багато синів і дочок, колишніх ідеологічних та військових лідерів, ненависні, нас не встигли знищити генетично, фізично, що стало основою не втрати національної України, рідної мови, звичаїв і ще зараз так не сприймається колишніми завойовниками та прихованими їх послідовниками із злобною піною на устах.
Повернемось до дійсності. Підвішеність ситуації - негатив чи позитив для українського народу і держави. Черговий раз але зараз особливо, у період умовного безвладдя така ситуація показує хто є хто в Україні. Простіше сказати хто вороги, що приховано проповідують ідеологію дисбалансу, нестабільності, політики підриву основ національної держави. На жаль є і заблукавші вівці.
Чого варті (це стосується перших) їхні нестримні, захлинаючі дебати, під видом повного ущемлення національних меншин, які прекрасно володіють і користуються українською, щоб не допустити Закону про українську мову у національній державі. Слава Богу він нарешті прийнятий і має діяти як у всіх країнах світу.
Зрозуміло, що причиною такої політичної істерії є розуміння невідворотності втрати володіння одним із основних бастіонів кількох імперій, мови на завойованих колись територіях. Подібна ситуація приховано твориться у площині релігії з метою блокування, стримання процесу створення єдиної православної церкви в Україні, що на жаль є і небезпекою втрати незалежності держави.
У цьому контексті, багатьом з цих трибунів, зважаючи на коріння різних часів, краще жити на територіях де немає власної батьківщини, релігії і щоб її не мали інші, тому такі наступи на національні болючі інтереси, теми. Чому не рідний інтернаціоналізм без національних держав, як сталось у Радянському Союзі із багатьма народами? До речі, зараз це стало характерним для країн Західної Європи, що розчиняється замість старих уставлених устоїв у морі потоків інших, не з цього континенту.
Активно мусується тема переговорів про мир із агресором, який не збирається віддавати територію Донбасу, Криму, а якщо віддати то під свій протекторат. При цьому відновлення пограбованої інфраструктури, знищеного майна населення, державних закладів тощо, мало б відбуватись за рахунок України, враховуючи відсутність на цих територіях впливу, втручання у політичні і економічні процеси, зважаючи хто там прийде до влади після "демократичних" виборів.
Ті, хто глаголять про переговори заради припинення війни і досягнення миру у межах ефемерних "Мінських" і інших угод нічого не кажуть про душевний і фізичний стан матерів, жінок, дітей, які втратили на війні своїх батьків, синів і дочок та про більше як десять тисяч загиблих, тих хто знаходиться в російських тюрмах.
Загарбницька політика імперій, незалежно від назви не змінюється і ніколи компроміс з їхнього боку не був у користь постраждалого. Крім цього, у контексті переговорів і миру, згадаємо Крути, той самий Київ, Холодний Яр, Броди там де були зіткненні українці проти українців, більшість із яких загинули, а тепер Донбас із знищеними громадянами України. Яка їм може бути надана компенсація, тим більше агресор навряд відведе Дамоклів Меч від втраченої перлини, демократичні процеси у якій загрожують розпаду нової імперії.
Одна із надій, звичайно крім власних заходів, вплив і допомога цивілізованого світу який, зокрема наші західні сусіди, також не хочуть жити біля діючого вулкану і агітують за переговори, однак, зважаючи на вищесказане цього не досить. Необхідні більш жорсткі санкції до агресора, навіть із зменшенням об"ємів бізнесу, щоб не втратити для себе більше.
Дивлячись на політичні перепалки в умовах війни, перед виборами, не залишає деколи думка, кому війна, кому мати рідна тільки б нажитись, лишитись і піти далі. А інші або одні і ті ж день та ніч красуються на екранах, давно знають, що в Україні треба робити, незалежно від практики і віку. Зокрема депутати, у судорожній Верховній раді перед виборами, також знали і знають що робити. Тоді чому в державі немає прогресу від їхньої діяльності, ріст цін і тарифів, зубожіння, загроза банкрутства держави чи дефолту? Також мрія про те, щоб залишитись, навіть за рахунок фарисейського перепрофілювання, а поки що лебедина пісня.
Скільки розмов про відсотки бар'єру для просування у Верховну раду, ліквідацію мажоритарної системи, щоб не дай Бог туди пройшов хтось незалежний від партій, а від народу, який їх не признає. Краще проти мажоритарки розказувати про гречку, якої ніхто не бачив. Якщо іде мова про соціальні заклади, розвитку яких допомагають мажоритарники, щоб мати переваги на виборах і за рахунок бюджетних коштів, то владі, що є у руках партійних діячів, депутатів за списками у парламентській більшості, досить заборонити виділення коштів на такі видатки.
Вигідніше, практично гарантовано попадати у парламент за партійними списками, тим більше закритими. Гарантія успіху. Це видно зараз по діючій Верховній раді, зала якої у передвиборчий період "переповнена". Не дивно, що не внесено зміни у виборчий Закон, залишивши старі норми і надію на самозбереження багатьох. Чому, наприклад, у таких країнах світу як США, Англія, Франція та багатьох інших діє виключно мажоритарна система, без страху за загибель партій, що себе не оправдовують.
І знову епілог у порядку розрядки. Українська ситуація, як ні в одній країні уже багато років основа, хліб у роботі журналістики, не кажучи про участь у роботі засобів масової інформації надзвичайно мудрих депутатів, політологів, експертів, щасливих від весь час нових подій. При цьому, рано чи пізно, особливо зараз, в процесі зміни влади, виборів змушена проявлятись позиція тих, хто нібито її критикував (владу) у певних параметрах, але дістаючи зарплату із бюджету змушені її захищати. А далі побачимо.
Contra spem spero.
справді, побачимо