На початку ХХ ст. громадським транспортом Станиславова були фіакри – однокінні чи двокінні екіпажі. На думку місцевої преси, їх у місті було занадто багато, тож інколи водіям фіакрів доводилось боротися за клієнта.
Ось як розповідає про таку боротьбу дописувач газети «Кур’єр станиславівський»: «Недавно я проводжав мою дружину до залізниці. Вона взяла коробку з капелюхами, а я у кожній руці мав по валізі, та ще й пакунки під пахвами. За нами йшла служниця, яка допомагала піднести решту пакунків.
Фіакри стоять напроти мого помешкання, тому екіпажу я не замовляв. Заледве ми дійшли до брами, аж нас уже помітили кілька водіїв, і за хвилю ми вже були оточені фіакрами, неначе зграєю вовків. Мені здалося, що я в Африці, й на нас напали людожери. Водії кинулися до пакунків.
Я навіть не помітив, як моя дружина побігла за водієм, що ніс її капелюшки, й опинилася в екіпажі. А водій зразу – вйо! – хльоснув коня і рвонув на вокзал. Розглядаюся за пакунками, і на моє здивування аж у трьох фіакрах бачу наші речі. Водії волають: «Пане добродію, прошу сідати, бо я якраз їду на вокзал!» Служницю, яка допомагала нам збирати пакунки, теж уже повіз якийсь фіакр. Мені не залишалося нічого іншого, як сісти в екіпаж і пообіцяти водію доплату «на пиво», щоб він повідбирав мої пакунки у решти своїх послужливих колег. Аж тоді я поспішив на вокзал за дружиною. З того часу я ніколи не сідаю у фіакр на місці їхньої стоянки, а ловлю екіпаж десь на узбіччі…».
Газета «Кур’єр станиславівський» від 23 липня 1911 р.
Підготувала Олена БУЧИК, ЗК