Приїхала додому близько десятої вечора. Як на диво, і на рідкість, усі вдома. Шум, сміх і бадьорий настрій. Все решту залишається за дверима нашої «української печери» в Брукліні. Всі страхи, втоми, ностальгії... Всі невідомості і невпевненості в дні завтрашньому. Всі денні тривоги.
Сьогодні прийшов хто звідки – з прибирання, як я, з "хауз кіпінгу" (це практично те саме, що прибирання, просто з ширшими обов’язками, коли на тобі забезпечення «функціонування» всього будинку чи квартири). З кафе, з бебі-сіттингу...
Нью-Йорк – місто, що вчить забувати. Не пам’ятати про те, що з тобою було ще годину тому, осмислювати, що з тобою в хвилину цю. А він просто не залишає часу на такі речі. Це місто вчить думати поточною секундою. А решти тобі і не треба, бо то вже буде зовсім інший час, і невідомо кому він належатиме завтра.
А решти тобі і не треба, бо то вже буде зовсім інший час, і невідомо кому він належатиме завтра.
Традиційно, місце зустрічі – кухня. Інша річ, якій тут також швидко вчишся – радіти присутності «тобі подібних». Ну, звісно, якщо ви в нормальних стосунках (бо буває різне). Цінувати короткі миті, коли «всі є». Бо тут навіть спільне сумісне проживання ще не гарантує тобі цієї можливості.
Часом бувають дискусії. Навіть, не дискусії, а своєрідні «виховні моменти». Від «заробітчан» зі стажем. Коли кожен вправляється в «тяжкості пережитого», згадуючи, що «довелося пройти». І чим важче, тим, по ходу, краще, тим ти крутіший. Чомусь ця категорія людей твоє природнє бажання висловити якісь речі, осмислити свої внутрішні відчуття і озвучити їх розцінює як «нарікання» і «скарження», нерозуміння «куди ти приїхала». Не маю найменшого бажання щось комусь доводити. Усвідомлення ситуації, прийняття факту «інакшості» з українськими реаліями, необхідність важкої праці – не виключає, в той же час, присутності у людині душі і її бажання щось казати. При чому, всі ці «досвідчені» й «америказовані» з року в рік множать свої затаєні образи на цілий світ і продовжують чорно гарувати, наче, їх до Америки прив’язано ланцюгами.
П’ємо Jack Daniel’s і обговорюємо події дня, що минув – своєрідне словесне змагання на тему «хто тяжче працював». Якщо сьогодні не дуже – беруться до уваги роки попередні. Тут це круто. Чим тяжче працюєш – тим більший респект. І, в той же час, всі нарікають на «тяжке життя», знову ж таки, тримаючись його, що є духу і мало не зубами. Ще одна парадоксальна незрозумілість мені тут.
П’ємо Jack Daniel’s і обговорюємо події дня, що минув – своєрідне словесне змагання на тему «хто тяжче працював».
Після третьої чарки вже ніхто й не пам’ятає про втому. Вирішуємо їхати на дискотеку. «На районі». Себто, у Брукліні.
Півгодини часу і денні «попелюшки» перетворюються на вечірніх принцес. Півгодини часу і в дівчатах, які стоять перед дзеркалом вже ніхто не впізнає тих, які ще вдень мили унітази, смажили в кафе омлети чи бавили чужих дітей. Затерті джинси змінюються на сукні Zara, Calvin Clein чи Michael Kors, а кеди – на 12 сантиметрові шпильки.
До речі, про одяг. Про нього теж можна багато говорити. І, мабуть, колись зупинюся детальніше. Наразі, лише скажу: те, що з вище переліченого в Україні вважається розкішшю, тут – цілком посередні лахи без особливої претензії на гламур. Ну так, дещо краще від H&M, чи Forever 21 (це я вже не згадую турецький «шик» нашого «п’ятачка», що по цінах, мабуть, не дуже поступається вищевказаному). Але, і не «бренди», за які в Україні деруть по кілька середньостатистичних зарплат. Ці речі тут далекі від Haute couture і цілком доступні, якщо маєш більш-менш стабільну роботу. Наголошу – не важливо яку. Роботу.
Те, що з вище переліченого в Україні вважається розкішшю, тут – цілком посередні лахи без особливої претензії на гламур.
І, мабуть, тому ніхто за цим особливо не женеться. Це в Україні бірка на твоєму светрі – цінність. Така вона вже, мабуть, психологія, «бідних суспільств» – виділитися, показатися, зарекомендуватися. Адже, чим менша купівельна спроможність – тим більше бажання продемонструвати свої можливості, лізучи з останньої шкіри. Тут – це просто речі, щоб носити. Причому, часто в людей у шафах одяг, з якого ті бірки навіть і не відриваються. Купили на розпродажі, а одягнути особливо і не було потреби – от і стоїть собі, чекає кращих часів. Звісно, тут теж є свої градації – і по якості і по цінах. Дизайнерські речі теж коштують не дешево. Я ж веду мову про те, що в Україні було захмарним, а тут – при бажанні, цілком досяжним.
Отже, викликаємо таксі, до речі, навіть не особливо потрібно переходити на англійську – можна російською, і хвилин за 10 і доларів за 40 – ми в бруклінському клубі. А тут уже думаю, яких би то слів дібрати, щоб охарактеризувати атмосферу. За вхід ми не платимо, бо там «свої хлопці». Фото робимо з усіх ракурсів, бо фотографує «Коля з Богородчан», дрінки не купуємо, бо пригощають. І для цього не обов’язково обіцяти комусь «продовження вечора». Тут це цілком нормальна практика – просто так пригостити мохіто гарних дівчат (відразу згадуються франківські клуби, де «кавалери» ще не проти аби ти сама за нього і заплатила).
Фото робимо з усіх ракурсів, бо фотографує «Коля з Богородчан»
Вершиною ж всього цього мого знайомства з «Бруклін найт лайф» – повернення до часів як пише Карпа, «пубертатного періоду» дітей «перебудови», коли світ за вікном здавався великим і незбагненним, а все навколо чарівним і неземним. Середина 90-х. Іванушків тут ніхто не відміняв. Контингент клубу накриває ностальгією. Під пісню «Тополиный пух», зі словами «Дзєвушка, а ви аткуда іменно із Рассіі будете?» підходить знайомитись парубок. Мовчу, думаючи, що б то краще відповісти. Бо не сказала ще й слова, щоб дати парубкові можливість зробити висновок про мою національність. У них там, певне, в голові при зустрічі з дівчиною слов’янської зовнішності відразу запускається програма – «национальность – русская». Альтернативних варіантів нема. Пропоную вгадати. Цікаво – на скільки опцій його вистачить. Починає перелічувати російські міста, при чому, не великі – а щось на зразок районних центрів. Він би мучився ще довго, якби в наш «географічний квест» не втрутилися дівчата. Бо приїхало таксі додому.
Час збіг дуже швидко. Про втому вже не пам’ятав ніхто. Відчуття знову дивні. З одного боку, back to USSR, з іншого – ну якось вже так воно все по-мультяшному добродушно виглядало, що і не можеш розчаруватися ні в чому. Скажу відразу – Бруклінський клуб – то ще не клуб. Така собі «душевна складова» для робочого слов’янського люду (хоча, звісно, приходять не лише слов’яни). Клуби в Америці бувають різнопланові і різножанрові. На сьогодні з мене цілком вистачить і цього. А далі буде далі – Нью Йорк такий неохопний. Такий різний. В усьому – в тому числі, і у способах відпочинку. І, мабуть, у цьому (в тому числі) його така привабливість. Протягом одного дня ти здатен відчути увесь спектр емоцій – від розчарування до піднесення, від ненависті до захвату. Ти протягом кількох годин можеш втомитися і знов забути про втому, готова уже хоч наступної миті приступати до нової роботи. Ти п’ять хвилин тому ще хочеш плакати, а зараз уже смієшся і летиш літнім хайвеєм з узбеком за кермом таксі, обговорюючи з дівчатами, де б то в третій ночі поїсти, а чи замовити суші додому.
І так минає черговий день. Проноситься повз тебе як той хайвей, по якому ти щойно проїхала. І засинає разом з тобою, щоб уже за якихось кілька годин зустріти день наступний.