В минулі століття освіченими вповні людьми могли себе назвати ті, котрі за все життя прочитали десять книг, звісно, не бульварного чтива, яке десь із вісімнадцятого століття зійшло зорею в західній Європі і далі процвітало в масах майже повсюдно.
Однак – десять книг, плюс-мінус, три. Зараз такою кількістю, щоб назвати себе «вумним вуйком» чи «екстратетою», - котів звалиш зо сміху. Тепер читає безліч людей ! Навіть в найбільш «не-читаючому» місті, як вважається, Франеку (фейсбучек і новинарня сюди не входять).
Завдяки додаткам і платформам на кшталт AmazonKindle прогресивна частина людства непоодинокими випадками зі смартфонів і букрідерів успішно прочитує за день по дві-три книжечки, плюс ще стільки в процесі дочитування «корисних історій», при цьому маючи основну роботу і приналежність до середньої кляси , як-не-як. Швидкість, динамічність, флексибельність, помножена на рефлексію, ось що культивується серед антипролетаріату, який ще пафосно називають «когнітаріатом».
Книжні прилавки гнуться, попри давно назріле, спізнене обмеження ввозу російської літератури, від різноманіття попиту, як для домогосподарок, так і для все тих же просунутих чи кандидатів в просунуті: «Як зварити борщ за п’ять хвилин і впіймати багатого чоловіка за десять»; «Как приворожить удачу и успех – рецепты белой магии, не минуя серой»; «Как стать миллионером без забот»; «Думай і багатій»; «Бедный папа, богатый папа»; «Сім законів влади»; «SteveJobsandhisEmpire” ; «Мемуари Бонапарта» , «Черчіля» і «Чапаєва» - за домовленістю з продавцем з-під споду книжного стелажу ; «Солодка Даруся», «Лютеція» Винничука» і ще купи-купи різного, всякого, добротного і сумнівного чтива, вже не кажучи про інтернет-халяву.
Якийсь середньовічний перепутник би збожеволів, бачачи таку кількість манускриптів тепер, і дороги з ямами, які в його часи інколи де-не-де латали здібніше для волів і возів, хоч асфальту ще не знали, здається. Скажемо прямо – просвітницько-масонський проект з побудови «Розумної Людини» близький до тотального краху, ще більшою мірою того як їхні безбожні нащадки просуваються в напрямку «безпілотного авта». Скоро і дітей не треба буде вчити букв, бо нейронний старт-ґаджет за вас зробить всю брудну роботу, а ви кайфуйте. Росинка гард-консерватизму не завадить в райт-спічі :)
Найбільше заслуговують співчуття особи, котрі читають ґазети і слухають «теесени» водночас, не розуміючи, що для газети пасує ранкова і обідня кава у затишній кав’ярні, бажано на терасі з вай-фаєм, а для «теесенів», хіба що – домашній самогон і рідна комора з мішками.
Та найбільше бідолах серед тих, котрі, начитавшись «бєдного папи і багатого», ніяк не в’їдуть в реалії нашого ґрунту, як ті наркомани хапаючи дози інших новітніх премудрих «богословів» і коучів на не безплатних тренінгах, що ти можеш умістити в себе хоч терабайти суперважливої інфи, а проте, перше, інформація – не означає знання, їх ще треба добре переварити і застосувати потім, друге – суспільно- неадаптивні умови зроблять все можливе, аби ринок макулатури зростав непропорційно неможливості реалізувати «благу теорію»: хочеш бути багатим і щасливим – читай брошури нормативних актів і законів, трактуй вільно, переповідай дослівно, а перед тим обов’язково іди у владу, голубе сизий. Бажано виконавчу. Відтак «Солодка Даруся» куди життєвіша і прагматичніша книженція за всіляких там Кійосакі й Фукуямів і безсумнівно нобелівських лауреатів, якщо вміти читати не під одним-єдиним кутом.
Очевидно, що раціонально чи інтуїтивно сміхотворний тупуватий трікстер і «вічний дурень» Луценко теж збагнув цю нескладну життєву істину про теорію і практику у нас, начитавшись, як кажуть, двісті з гаком в твердих палітурках. Та й втік з буцегарні знов до влади, бо де як не там убезпечено від морщення мошонки.
Сократ, Кант, Шефтсбері, Томас Манн, Кіплінг, Умберто Еко, Пєлєвін, Андрухович, Забужко, Прохасько, Єшкілєв, Мирослав Попович, Сковорода і ще бозна-хто – для чого, питається, це все було поглинати недорікуватому чинополітикові, щоб вийти з тюряги і відродитися птицею жлобофеніксом по старому бєзпрєдєлу і новому пєредєлу ?
Більш-менш зрозуміло, чому читав перед стратою у в’язниці кривавий французький революціонер Робесп’єр «Страждання юного Вертера» Йоганна Гете. Бо це був панєвропейський тренд, якщо не сказати проект, який свого часу породив вірус масового самогубства серед молодих чоловіків, засліплених песимізмом і печаллю від нещасливого кохання. Звучить, звичайно, по-ідіотськи дещо, тим паче у прив’язці до одного із найбільш безкомпромісних політиків вісімнадцятилітнього століття, явно не сентиментального, юного хлопчика, та якщо відійти від буквального прочитання тексту автора майбутнього «Фауста» - ще глибшої картини для західної цивілізації, то стає зрозумілим, що під дамою серця юному самогубці і неюному революціонерові скоріш за все інтуїтивно відображалася Дама-Політика, Дама-Революція, яка його спершу полонила, з усією пристрастю, і так само погубила. І не лише їх, не лише тоді.
Ще більш е ясно, чого і навіщо вивчав, кинутий особисто за ґрати Муссоліні, діяч Тирольського руху за автономію Італії, держслужбовець і отець Європейського Союзу, і Ради Європи, один із засновників християнської демократії в Італії та світі, Альчіде де Гаспері. Це були напрацювання, здебільшого енцикліки , Папи Римського Лева XIII, такі як Rerum Novarum, в яких гостро засуджувалися як крайнощі капіталізму, так і крайнощі соціалізму, постулювалися – в дусі християнства – солідаризм, корпоративізм і комунаризм(не плутати з комунізмом). Де Гаспері і його співбрати Робер Шуман, Конрад Аденауер зуміли втілити ідеали християнської демократії в життя новоствореної структури ЄС. Принаймні до того часу, допоки десь із середини сімдесятих не почався все більший і більший відтік в сторону то лівого, то правого економічного лібералізму і відвертого марксизму в царині культури та етики. Звідси й всі біди єсівські, засновані ще й на фрейдистських поняттях та комплексах.
Також второпним є інтуїтивні мотиви Юлії Тимошенко в камері на самоті з Уїлбером Кеном, Бернаром Вербером і на всі віки – Біблією. Це мало б відсилати до пошуків сенсу і наснаги в метафізичному і вічному, а не тільки в записках ісподполья. Можливо, колись пані Т. про це напиши і в своїх в мемуарах.
Повертаючись знову до сьогоднішнього грального-генерального прокурора, – фіг з рогом ломаним в нього вийшло стати «вумним», не кажучи, професійним. Звичайно, проблема криється в не книжках, вони-то мудрі, він-то не мудрак. Не один горопашний Юрась - в якого для грамотних на лобі написано чорним по білому: « Ти ще, небораче, постраждаєш за свою дурість, і не один ти.» - належить до типу людей, які жують лише передніми і недовго, все інше захланно ковтають, щоб за короткий проміжок добряче висратися, а що стало в горлі, те виригнути на себе і ближніх. Не начитані, а нахапані з того й іншого, ні в чому по-справжньому не компетентні, крім плетіння безкінечних інтриг і схем, вони конституцію, закони інтерпретують в дусі співця постмодерного дискурсу Дерріди, за яким генерального автора і генерального змісту текста не існує в природі, є лише тлумачення і воно може бути будь-яким, бо все відносно і залежить від того, хто читає, як читає і коли, універсалій, істин не існує. Вони в усьому жалюгідні «постмодерністи», крім свого ставлення до «традиційних сімейних цінностей» - «родина родина від батька до сина, добро передам. І кума не обділю».
Пустоголові пройдисвіти луценки, порошенки, кононенки і чимала решта епохи колективного і персонального «Великого Рагуля», зі знаннями англійської, теоріями кейнсіанства і двомастами книжками в короткочасній оперативній пам’яті, вони, такі на позір різні за темпераментом, психотипом, смаками, насправді ж уособлюють один-єдиний і незмінний літературно-кіношний типаж на протязі не одного десятиріччя.
І цей типаж – Остап Бендер Ільфа і Петрова. Ідеально успішна архіструктура постсовкової дійсності, чи то базарна лавка, чи генпрокуратура. Люди цього типу, абсолютно незалежно від етнічного походження – Бендер, як відомо, був нерелігійним євреєм, мають цілу гаму бідних і посередніх талантів, з якими мечуться наліво і направо від пеленок, і одне єдине Бажання – реалізуватися за будь-яку ціну. А що дає реалізацію удало в нашій ойкумені ? Баблос і владос. А постреалізаційний гедонізм – це ніщо інше як наслідок і аж ніяк не причина. Навіть в Казанови – трахнути це не було гіперметою, велика мета ховалася за бажанням сподобатися, розподобати з часом (але не розподобати-ся, бо це вже Дон Жуан) і не вмерти від сифілісу, бажано взагалі не вмерти. Та він вмер, як всі, а ще перед тим доживав довгі старечі роки безсилим, скоцюрбленим, сумним імпотентом.
Наші пустодержавники і великоприватники не відають уперто дня своєї кончини, вони певно думають, що все погане про них написано тільки в блогах на Укрправдонці, яку за великими або не такими вже й великими стараннями можна приручити, як і її читацьку аудиторію до порохоботів.
Але той, хто кінчається на «єць», великих яєць альфа-самця не потребує. Поки майбутні лузери у владі гоцаються з Міхо по кришам, маючи його за персонажа Карлсона, який не любить їхнє варення, давно дозріває той пересічний українець, або «малий» за визначенням Ющенка, який з болем усвідомлює, що талантів Остапа Бендера йому явно бракує, діти теж сильно вундеркіндами не вдалися, нема чого на них розраховувати, а ота «Остапівщина», не їхня, «золота дванадцятистульщина» і інша криптопанщина пристойно за’бала вже. Потрібна всезагальна, всенаціональна «Книга», кажуть вони, все одно як її звати – «Конституція» чи «Племінна право», воно ж звичаєве, але більше так не можна.
І вони праві, по-своєму, вони не читають всіх тих Наполеонів Хіллів для бідних, Хантінгтонів для песимістів, це ті, які рухали, рухають і будуть рухати історію і чужими, і своїми руками. Багато з них гинули, гинуть, стають справді при житті і після смерті героями не літературних, не вигаданих історій.
Але їм потрібен – месія, слава Ісусу Христу (Навіки Слава Богу !), вже «маленький місія», бо великі розчарували зі своїми майданами, такий, що трохи направить, трохи виправить і виправиться в процесі сам не трохи. І якщо такими месіями не стануть для них мосійчуки, ляшки, мураєви, ківи, якісь отамани АТО на ланцюгу в доброго олігарха, і інші авантюристи імені все того ж полосатого Остапа Бендера, то всім ми колись-таки напишемо спільно й індивідуально Книгу Українського Буття, не збиваючись на суцільний голий і босий пафос, відірваний від практики і без ноти футуродискурсу, тверезого погляду вперед.
А поки що, рефлексуймо і фантазуймо (багато фантастики збувається, це вам розкажуть Жуль Верн і Азімов) бодай на тему старе-нове фіаско теперішнього генерального прокурора, що пройшов карколомний шлях від акселератора піонер-табору, потім Комсомола, правої руки лідера соціалістичної партії незалежної республіки, ярого націоналіста у вишиванці, крикливого першомайданногореволюціонера, першого мєнта і напевно, останнього в історії країни прокурора без юридичної освіти і з родинними зв’язками з першою посадовою особою в державі». Уявляймо тюремний термін багатьох-багатьох посадовців, вимушена еміграція тих, хто встиг, тимчасове введення смертної кари за корупцію, переповнені тюрми горе-читунів і тисячні, мільйонні наклади Канта, Платона, Ніцше для «юрасиків-дурасиків». Отак ми розбудуємо книговидавництво в Україні і знімемо фільми про них, які отримають Оскара, не одного.
А коли пройде «тисяча років», і не всі вони, сподіваюся, закінчать самогубством, повиходять на волю, без права займатися політичною діяльністю, наша до того часу вже ліберальна пенітенціарна система (майже як в Норвегії – за мокруху старухи камери зі СПА-салончиками і на вихідні додомцю ) не покине їх напризволяще, позбавлених пенсії і поважного соціального статусу «екс-міністр», «екс-депутат». Начитані до шести небес усіма книжками світу, вони будуть викладати в’язням основи теології, права, природознавства, і кібернетику, і астрономію, і сім вільних мистецтв (біоніку, меметику, кіберпсихоніку, еко-економіку, українську мову, літературу і трудове навчання ).
І скажуть: «Великий народе України, пробачте нам за все, а найперше, за те, що ми були не практиками, а теоретиками – багато років тому, а не тепер, що так бездарно просрали свої таланти даровиті. А як могло би скластися життя, якщо б все вернути назад ! Повірте нам, нашому досвіді, цей світ тримається на етиці, «золотому правилі», не буде того – прощай естетико, прощай Земля.»
